Раннє літо в передгір'ях Зеленого Краю настало раптово, заливши круті схили та просторі долини буйним цвітінням різнотрав'я. Повітря було густим від аромату медових трав і соснової смоли, а ночами над дахом їхньої просторої дерев'яної хатини простирався такий глибокий, усіяний яскравими зірками купол, якого не можна було побачити в жодному промисловому місті старої імперії.
Еріку виповнилося чотири місяці. Він ріс міцним, допитливим малюком, із цікавістю розглядаючи сонячні зайчики, які Лів пускала за допомогою дзеркальця на зрубну стіну вітальні.
Того ранку Кас пішов на далекий перевал разом із Тес — інженерка затіяла грандіозну реконструкцію водяного млина, вирішивши провести до будинку справжній трубопровід для холодної води, і тепер ганяла Каса як головного чорнороба та носія важких труб. Лів залишилася вдома сама. Вклавши сина на денний сон у затишній спальні, вона вийшла на широкий ґанок, щоб насолодитися тишею і випити чашку гарячого трав'яного відвару.
Тиша була майже відчутною. Лише десь удалині шумів гірський потік та зрідка перегукувалися лісові птахи.
Але раптово цей звичний, заспокійливий звуковий фон порушився.
Спочатку Лів здалося, що це гуде вітер в ущелині. Низький, вібруючий звук, від якого злегка затремтіли дошки ґанку. Але вітру не було — листя на соснах завмерло в полуденній спеці. Звук наростав, перетворюючись на знайомий, механічний рокіт, від якого по спині пробігли холодні мурахи.
Вантажний мотор. Важкий, із характерним надривом незмащених підшипників.
Лів миттєво підібралася, інстинктивно зробивши крок назад у темну прохолоду передпокою. Її рука сама собою лягла на одвірок, пальці звично стиснулися в кулак, перевіряючи внутрішній баланс. За останні роки вони звикли до усамітнення настільки, що будь-який чужинець сприймався як потенційна загроза.
Через поворот гірської стежки, що піднімалася від підніжжя до їхнього плато, з'явився силует.
Це був не військовий дирижабль Ради — імперія рухнула занадто ґрунтовно, щоб уціліли цілі армади. На стежці з'явився невеликий моторний автоцикл із кустарною бронею на крилах і димним вихлопом. Машина зупинилася біля підніжжя пагорба, заглухнувши з металевим кашлем.
З кабіни вибрався чоловік. Одинокий подорожній.
Він був одягнений у потертий дорожній плащ кольору пилу, на голові красувався широкий капелюх, що приховував верхню частину обличчя, а за плечима висів важкий похідний рюкзак. Озирнувшись навколо з явним подивом, подорожній задер голову, розглядаючи димок, що піднімався з кам'яної труби їхньої хатини.
Лів не стала чекати, поки непроханий гість підійде до самого ґанку. Безшумно ступаючи босими ногами по дошках, вона зійшла вниз, перегороджуючи шлях на початку стежки. У її погляді не було страху — тільки холодна, насторожена рішучість.
— Далі дороги немає, — голосно і чітко промовила вона, змусивши подорожнього здригнутися і різко зупинитися.
Чоловік завмер на місці, а потім повільно підняв руку і відкинув поля капелюха.
Лів затамувала подих. Під широким козирком ховалося худорляве обличчя з глибокими зморшками біля очей і знайомим, різким розрізом губ. Це був не боєць карального загону і не агент секретних служб Ради. Людина дивилася на неї з винуватою, втомленою посмішкою, в якій проступало неймовірне полегшення.
— Здрастуй, Лів, — голос незнайомця був хрипким від дорожнього пилу, але рідним до болю в серці. — Чи мені тепер називати тебе за прізвищем Ради, якого ти так старанно уникала?
Серце всередині забилося частіше. Це був Арден — колишній старший архіваріус центрального розподільника Кронштадта, людина, яка в останні місяці перед падінням цитаделі потай передавала їм коди доступу до захисних щитів і допомогла витягнути креслення резервних вузлів. Вони думали, що він загинув разом з усіма в тому підземному катаклізмі.
— Арден?.. — Лів видихнула ім'я зі сумішшю недовіри і шоку. Вона зробила крок вперед, опускаючи захисний бар'єр у своїй голові. — Як ти... ми думали, що тебе змило разом із нижніми ярусами!
Старий архіваріус криво усміхнувся, спираючись на дорожній посох, і зробив крок назустріч.
— Мене врятувала дурість моїх начальників, Лів. У день штурму мене якраз відправили з інспекцією на периферійний склад вугілля. Поки бастіони руйнувалися, я опинився в найдальшому тупику технічної гілки. Вибирався цілий рік... Спочатку пішки, потім на попутних возах. Збирав чутки, шукав сліди. І ось прийшов.
Лів перевела подих, відчуваючи, як напруження відступає, змінюючись теплом і радістю зустрічі з минулим, яке, здавалося, залишилося за зачиненими дверима. Вона швидко оглянула Ардена — той помітно постарів, обріс сивою бородою, а в очах застигла печатка пережитої самотності.
— Ти як нас знайшов? — спитала вона, підходячи ближче і жестом запрошуючи його піднятися до будинку. — Тут немає карт. Ми навмисно йшли туди, де нас ніхто не зможе відшукати.
— Карти не потрібні, коли за тобою йдуть чутки, — з легким смішком відповів Арден, піднімаючись сходами слідом за Лів. — У нових містах на півдні досі розповідають легенди про двох відступників, які поодинці рознесли в тріски мережу Ради. А коли я почув опис інженера з відбійним молотком і диким характером... відразу зрозумів, чиї двері шукати. Тес адже досі не розлучається зі своєю улюбленою викруткою, вірно?
Лів мимоволі посміхнулася, відчиняючи двері у прохолодний передпокій.
— Вона все так само воює з механізмами, тільки тепер на нашому млині. Кас пішов із нею на перевал, але до вечора вони повернуться. Проходь у дім, з дороги ти напевно зголоднів.
Арден переступив поріг хатини, з благоговінням оглядаючи просторе, наповнене запахом дерева та трав приміщення. Тут не було казенної стерильності лабораторій Кронштадта чи холодної розкоші кабінетів міністрів. Це був справжній, живий дім.
Усадивши гостя за масивний дерев'яний стіл і поставивши перед ним чашку гарячого чаю з сушеною малиною, Лів присіла навпроти. У цей момент зі спальні долинув тихий, незадоволений писк — Ерік прокинувся після денного сну і вимагав уваги.
#2720 в Фентезі
#569 в Темне фентезі
#6414 в Любовні романи
#1513 в Любовне фентезі
Відредаговано: 20.11.2026