Глава 11: Серце під напругою

Повітря в глибоких шахтах центрального розподільника пахло озоном, старим залізом і тією особливою, первісною сирістю, яка буває тільки в печерах, що ніколи не бачили сонячного світла. Тут, на глибині кількох сотень метрів під фундаментом Обсидіанової вежі, тиша не була мертвою. Вона гуділа, вібрувала і жила своїм власним, чужим для людини життям. 

Олівія та Кассіан спускалися гвинтовими сходами, що йшли в абсолютну темряву. Кожен крок віддавався глухим відлунням у металевій шахті, але звуки погоні залишилися далеко нагорі. Пошукові загони Нелл застрягли в лабіринті верхніх переходів, втративши слід після того, як вони заблокували гермодвері старого зразка. 

Однак розслаблятися було зарано. Чим глибше вони спускалися, тим сильніше тиснуло на груди невидиме поле. Це було схоже на занурення під воду без акваланга: з кожним десятком сходинок атмосферний тиск зростав, а повітря ставало густим, майже відчутним. 

Кас ішов попереду, підсвічуючи шлях невеликим аварійним ліхтарем, який вони встигли зірвати зі стіни в технічному вузлі. Світло вихоплювало з темряви іржаві труби, товсті кабелі захисних контурів та гігантські шестерні резервних генераторів, покриті віковим нальотом кіптяви. 

— Як рука? — не обертаючись, кинув Кас. Його голос звучав глухо, але в ньому чітко відчувалося напруження. 

— Терпимо, — коротко озвалася Лів. 

Брехня. Насправді під лівою лопаткою пекло так, ніби шкіру припалювали розпеченим залізом. Внутрішній компас не просто пульсував — він вібрував із такою частотою, що здавалося, ніби під шкірою б'ється друге, чуже серце. І чим ближче вони підходили до центрального вузла Бездни, тим синхронніше це серцебиття відгукувалося в тілі Каса. Лів бачила, як він раз у раз морщився, притискаючи праву руку до боку, де старі ожоги від тіньових клинків спалахували новими багровими іскрами при кожному стрибку енергії. 

Вони були пов'язані. Невидима, міцна нитка, зіткана з їхнього бунту, ненависті до системи та дивного, протиприродного резонансу, змушувала їх рухатися вперед всупереч інстинктам самозбереження. 

Нарешті гвинтові сходи закінчилися, упершись у масивну розподільну площадку, підвішену прямо над гігантською ущелиною. 

Лів зупинилася біля самого краю решітчастого настилу і завмерла, затримавши дихання. Видовище, що відкрилося перед ними, вражало уяву і водночас навівало первісний жах. Унизу, на дні ісполінської природної розщілини, клубилася жива, пульсуюча маса чистої енергії. Вона переливалася всіма відтінками багрового і глибокого чорного кольорів, підіймаючись угору потужними потоками розпеченої пари. Навколо цієї бездонної пащі кільцями обвивалися гігантські стальні ланцюги та товсті рунні кабелі, через які Рада століттями викачувала силу для підтримки бар'єрів цитаделі. 

Це і було джерело. Серце Кронштадта. І водночас — його головна вразливість. 

— Мати чесна... — видихнув Кас, підходячи до огородження і примружившись від яскравого, не природного свічення знизу. — Батько ніколи не підпускав мене сюди. Він стверджував, що тут знаходиться звичайний енергетичний накопичувач військового призначення. Але це... це живий організм. 

— Не накопичувач, а рана, яку вони зашили білими нитками і змусили кровоточити на людей, — холодно промовила Лів. Вона підійшла до самого краю, відчуваючи, як вітер від висхідних потоків тепла тріпає її темне волосся. 

У цей момент біль під лівою лопаткою досяг піку. Лів судорожно вдихнула повітря, схопившись рукою за металеве огородження. Перед очима на секунду попливли кольорові кола, а в голові чітко, голосно пролунав голос — не слова, а чистий, дзвінкий імпульс, звернений особисто до неї. Безодня звала її. Не як жертву, не як «порожній посуд», а як законну власницю втраченого ключа. 

Кас помітив, як вона похитнулася, і в два кроки опинився поруч. Він міцно підхопив її за плечі, розвернувши до себе обличчям. Його сірі очі були широко розкриті від тривоги. 

— Лів! Ей, дивись на мене, — його голос пролунав жорстко, повертаючи її в реальність. — Що ти відчуваєш? 

— Вона... вона жива, Касе, — прошепотіла Лів, дивлячись йому в очі і важко дихаючи. Її зіниці розширилися майже на всю райдужку. — Ця енергія. Вона не хоче руйнувати цитадель. Вона хоче вирватися назовні, тому що Рада задихнулася у власних ланцюгах. І... вона відкликається на мій резонанс. 

Кас на секунду завмер, перетравлюючи почуте. На його обличчі відбилася складна буря емоцій: страх за неї змішувався з холодним, відчайдушним розумінням того, до чого все це йшло. 

— Значить, усі ці доповіді Ради про те, що ти — нестабільний провідник... вони боялися не того, що ти зламаєшся, — повільно вимовив він, опускаючи руки на її талію і притягуючи ближче, захищаючи від пекучого жару розщілини. — Вони боялися, що ти виявишся сильнішою за їхню систему. Що ти зможеш почути те, що вони намагалися заглушити цілими поколіннями брехні. 

— І вони мали рацію, — в очах Лів майнула темна, небезпечна іскра. Вона поклала долоні йому на груди, відчуваючи, як під чорною тканиною сорочки шалено б'ється його серце. — Ми обидва мали рацію, коли вирішили спалити цей замок. 

Але перш ніж Кас встиг відповісти, десь нагорі, біля входу на розподільну площадку, роздався різкий металевий скрегіт і скрип гермодверей, що відчинялися. 

— Окружити площадку! Нікого не випускати! — пролунав в відлунні металевий, посилений динаміками голос Нелл. 

Яскраві промені пошукових прожекторів миттєво прорізали напівморок ущелини, осяйно-білим світлом вдаривши прямо по решітчастому настилу, де стояли Лів і Кас. З тіні сходових прольотів один за одним вивалювалися бійці елітного зачистного загону в важких срібних обладунках, тримаючи наготові бойові арбалети та ручні генератори бар'єрів. 

Попереду всіх, впевнено ступаючи по металевому настилу, йшла Нелл. Її обличчя перекосила тріумфуюча, зла усмішка. У руці вона стискала важкий артефакт придушення магії, що випускав неприємне синювате свічення.