зворотня ентропія

За чотири роки в Оксфорді Стефано Мартінеллі так і не звик до двох речей. До вареного м'яса. І до того, що професор Еймс раз на місяць зникає. Зникав він за розкладом. Остання п'ятниця, від полудня. У четвер ставав неуважним і переставав чіплятися до виносок, що було гірше за будь-яку придирку. У понеділок вертався, і від твіду тхнуло чужим димом. А ще в такі п'ятниці в нього на вилозі з'являлася відзнака. Маленька, срібна, ідеально кругла. Дві літери, A та I, сплетені в лігатуру, — якщо довго дивитися, лігатура закусувала сама себе, як змія.

Річ була коштовна. Стефано на тім знався: мати двадцять два роки відпрацювала в ательє на віа Толедо, і він змалку відрізняв файну роботу від просто старанної. Часом значка не було, натомість на манжетах опинялися запонки з тими ж літерами.
В інтернеті значка не існувало. Ані в реєстрах лондонських клубів, ані в геральдистів, ані на форумах, де за трьома пікселями впізнають ґудзик часів Кримської війни.
Два вечори Стефано змарнував і здався.
— Що означають літери, професоре?
— Означальник, Стефано. Означуване вам поки зарано.
За чотири роки він засвоїв просте правило: якщо Джон відповідає красиво, значить, не відповість узагалі.
Довелося пояснювати собі самому. Пояснення вийшло граційне: іронія. Джон Еймс писав статті від руки, називав ноутбук машинкою і вимовляв «штучний інтелект» так, ніби тримав слова пінцетом. Носити на грудях artificial intelligence і двадцять років не пояснювати жарт — це було цілком у його вдачі. Тієї середи вони правили коректуру.

До вересня належало здати монографію про британські дефіксіони. Дефіксіон — це табличка прокляття. Свинцева пластинка, продряпаний текст, згорнути й кинути у воду. У Баті, в гаряче джерело, їх накидали понад сотню.
Богиню звали Суліс, і римляни про всяк випадок приписали до неї Мінерву. Ану ж бо місцева не дасть ради. Четвертий рік Джон писав, а Стефано воював із виносками та з англійською орфографією, вигаданою, на його переконання, зумисне проти неаполітанців.
Кумедного там не бракувало. Якийсь Докімед позбувся двох рукавичок і замовив богині, аби злодій позбувся розуму й очей. Неодмінно в тому храмі, який вона сама призначить.
Джон із цього приводу прочитав цілу лекцію про найдешевший перформатив в історії права: дві рукавички — і вічне посмертне переслідування.
А Стефано знайшов дещо ліпше. Він півроку порівнював формули передачі провини й довів, що одна з табличок писана рукою, яка вчилася латини в Кампанії. Слово в слово поццуольський взірець. Джон урочисто вніс це в третий розділ.
Виходило, що перший відомий науці земляк Стефано на Британських островах приїхав на води і прокляв сусіда по купальні. Через рукавички.

— Ваші краяни лишили в Британії два різновиди текстів, — сказав Джон. — Прокляття і ресторанні меню. Все решта — переклади.

— У нас це називається спадкоємністю.

— Зауважте, жоден ваш земляк не прокляв самі бати. А терпів він там достоту так само, як ви: холод, варене м'ясо, англійці. Тільки не скиглив. Писав. На свинці. Зі злим умислом.

— Я не скиглю, професоре. Я свідчу.

Джон зняв окуляри і подивився поверх них, що означало кінець теми. Відтак мовив, не піднімаючи голови від шпальти.

— У п'ятницю вберіть свій найкращий ґарнітур. Я беру вас до клубу.
Стефано поставив вісім питань поспіль. Який клуб, де, хто там буде, краватка чи метелик, чи везти вино, чим це взагалі є, чому в середу і чому він.

— Самі все побачите, — сказав Джон і повернувся до коректури.
Питань стало рівно на нуль більше. Ґарнітур був один. Темно-синій, неаполітанського крою, м'яке плече, ногавиці трохи завужені. Мати віднесла його до кравця на віа Толедо за тиждень до від'їзду сина в Англію і сказала:

— Стефано, ти їдеш до professore. Ти маєш виглядати як Мартінеллі, а не як англійська сосиска в оболонці.

Відтоді ґарнітур пережив дві конференції, прийом у Британському музеї та з сорок вечерь у Джона вдома, де Стефано за заведеним порядком розливав гербату і слухав про природу знака.
Прасував він його на спільній кухні коледжу, на дошці, що розкладалася хіба під матюк.
 

У п'ятницю о пів на другу до брами під'їхав «ягуар» тридцятирічної давності, чистий, як чайна ложечка. За містом дорога повужчала і почала петляти поміж живоплотів. Стефано дивився, як повз пропливають однакові зелені мури, і думав, що англійці чи не єдиний народ, який виростив собі паркан і назвав це пейзажем.

— Клуб фест старий, — сказав Джон. — Він веде лік від Вільяма Вестона.

— Мореплавець?

— Купець із Бристоля. Ходив за океан у ті роки, коли за це ще не хвалили. Перший англієць, що дістався Ньюфаундленда. До Кабота, хоч би що там вам баяли на П'яцца Кабото.

— У Неаполі немає П'яцца Кабото.

— Тим ліпше для Неаполя. Вестон повернувся з місця, якого нема на жодній мапі, прожив іще сорок років і весь цей час плів химерні речі. Довкола нього зібралися люди. Нащадки цих людей збираються й досі. Остання п'ятниця місяця.

— Професоре. Літери.
Джон помовчав рівно стільки, аби стало ясно: мовчав він не тому, що вагався, а тому, що так годиться. — Alia Itinera. Інші шляхи. Він вимовив це з пошанівком, який зазвичай приберігав для мертвих мов.

— Девіз: mundus unus in tabulis tantum. Світ один тілько на мапах.
Стефано відкинувся на спинку і відчув полегкість. Клуб літніх науковців із латинським девізом та срібними відзнаками. Таємне товариство, у яке бавляться так само, як тут грають у крикет: на смерть і п'ять днів поспіль. Оксфорд виявився Оксфордом, і хвала Богові.

— І що ви там робите? Обговорюєте інші шляхи?

— Ми вечеряємо, — сказав Джон. — Потому один із нас робить доповідь.

— Про що?

— Про те, де він побував.

Дорога пірнула в улоговину, і живопліт нарешті скінчився. Джон сховав окуляри до нагрудної кишені й заговорив іншим тоном — куцим, службовим. Так він пояснював першокурсникам, де в бібліотеці виходок.