Досі

Табличку з пропущеним ім'ям Стефано викопав зі скриньки у вівторок, у середині грудня, і за весь місяць це була єдина подія, що примирила його з британським кліматом.

Четвертий рік вони з професором Еймсом розбирали свинцеві прокляття з Бата. Дефіксіон — тонка пластинка, на якій обкрадений римлянин продряпував цвяхом скаргу та інструкцію щодо відплати, після чого згортав свинець у трубочку й топив у гарячому джерелі; за століття туди накидали понад сотню таких листів. Господиню джерела звали Суліс, проте обережні колоністи приписали їй у співавтори Мінерву, справедливо вважаючи, що провінційна богиня може не розібратися в римському майновому праві без нагляду з метрополії.

Монографію належало здати до вересня. Тепер здавали до лютого, і Стефано четвертий місяць воював із виносками та з англійською орфографією, вигаданою, на його переконання, спеціально проти неаполітанців.

А потім трапилася ця.

Формула стояла повна: богині Суліс Мінерві, нехай той, хто вкрав, поверне вкрадене, хай не спить, хай не їсть, хай не тримається на ногах, хай не матиме він здоров'я, доки не поверне. А там, де належало бути імені, було продряпане порожнє поле — рівне, акуратне, розміром рівно в три слова.

— Він не знав, хто вкрав.

— Він вважав, що слідством займеться канцелярія адресата, — сказав Джон, не відриваючись від лупи.

— Професоре, це порожнє місце.

— Це бланк. Перший в історії бланк із незаповненою графою, куди винного зобов'язаний вписати сам всесвіт, і я тридцять років чекав, коли хто-небудь із вас його помітить. У четвертий розділ. І приберіть руки, від неаполітанських зітхань окислюється свинець.

(У Неаполі прокляття без точної адреси та дівочого прізвища матері вважається марною тратою слини, але сперечатися з науковим керівником за два місяці до здачі рукопису Стефано вважав нерозсудливим.)

Раз на місяць, в останню п'ятницю, Джон їхав за місто, і в такі дні в нього на лівому лацкані з'являвся маленький срібний значок із двома літерами, сплетеними в лігатуру. У листопаді він уперше взяв Стефано із собою. Більше з цього приводу не було сказано нічого — ні тоді, ні після, — і за місяць Стефано двічі пробував підступитися і двічі отримав відповіді, з яких не випливало геть нічого.

(За чотири роки він засвоїв просте правило: якщо Джон відповідає красиво, значить, не відповість узагалі.)

Одного разу Джон заснув.

Це сталося після обіду, в кріслі біля вікна, зі шпальтою на колінах, і тривало хвилин десять, які Стефано просидів навпроти, розглядаючи тріщину в плінтусі й боячись скрипнути черевиком. Прокинувшись, Джон не став удавати, що замислився над давальним відмінком. Він зняв окуляри, потер перенісся і сказав кудись у бік скла.

— Прошу вибачення. Я досі не повернувся в розклад.

— У який розклад?

— У свій, — сказав Джон і присунув шпальту.

Ще в блокноті в нього з'явився новий значок — маленька коса риска з крапкою, яку він ставив на берегах поруч із деякими фразами, не скрізь, приблизно через рядок.

— Що це?

— Позначка джерела.

— Я такої не знаю.

— І не дізнаєтеся. Я її не вигадував, — сказав Джон. — Я її запозичив в одному відомстві, де до чужих слів ставляться суворіше, ніж ми.

Остання п'ятниця грудня цього року нахабно збіглася з Різдвом, унаслідок чого одинадцять членів клубу обмінялися одинадцятьма листами, сповненими отруйної вікторіанської ґречності, перенесли засідання на третю п'ятницю і, судячи з інтонації Джона, залишилися в претензії одне до одного і до григоріанського календаря.

У п'ятницю о пів на другу біля воріт стояв «ягуар», вимитий до непристойності.

Підморозило, живоплоти облетіли, і крізь голі прути вперше виявилося, що за ними нічого немає: поле, ще поле, цегляний сарай з іржавою діжкою. Виходило, що влітку Оксфордшир тримається виключно на роботі листя, а до зими декорацію знімають і відправляють на склад.

Костюм був той самий. Мати телефоном веліла показатися кравцеві в Оксфорді, і Стефано збрехав, що показався.

— Правила колишні?

— Правила колишні, з однією поправкою: сьогодні вам дозволяється одне запитання.

— Одне?

— Одне, тому вибирайте. Гість, який запитує двічі, — цікавий, гість, який запитує один раз, — розумний. Різниця виключно в арифметиці.

Стефано подумав і вирішив, що головне його запитання все одно одне, і ставити його при одинадцяти свідках — остання справа.

— Розкажете хоч, про що доповідь?

— Ні.

— Чому?

— Тому що ви підготуєтеся, — сказав Джон, перемикаючи передачу. — Підготовлений слухач марний: він увесь вечір звіряє чужі факти зі своїми дорожніми фантазіями і ображається, коли вони розходяться.

— А непідготовлений?

— Непідготовлений хоча б тупішає в тих місцях, які дійсно становлять інтерес.

Милі три їхали мовчки. Потім Джон запитав, чи взяв він квиток додому, і, почувши, що взяв, не став уточнювати ні числа, ні маршруту, ні ціни. Із чого випливало, що він усе зрозумів із першого слова і тепер із ввічливості розглядає ворону на телеграфному стовпі.

Грошей було до лютого, якщо не їздити. Поїзд до Паддінгтона, автобус до Гатвіка, крісло в бюджетному літаку до Неаполя — це виходило у півтора тижні життя, а півтора тижні життя в січні були потрібні Стефано сильніше, ніж матері був потрібен син. Він збирався сказати їй це двадцятого, заздалегідь знав, як саме вона відповість, знав, що це буде неправда, і від неправди робилося найгірше.

— У Неаполі в святвечір їдять рибу, — сказав він навіщось лобовому склу. — Сім страв. Капітоне, баккала, вонголе. М'ясо тільки двадцять п'ятого.

— Варварство, — сказав Джон зі схваленням.

Гартвелл-Голл у грудні мав кращий вигляд, ніж у листопаді: котсуолдський камінь потемнів від дощу до кольору патоки, у двох вікнах нижнього поверху горіло світло, з димаря західного крила йшов дим, а біля торця стояло нове будівельне риштування.