Легенди про отамана Сірка

Іван Сірко - мабуть, найбільш популярний та утаємничений образ козака-характерника, котрий дійшов до нашого часу.

Численні перекази про кулі, які не дістають козаків, перевтілення у вовка на полі бою, а також кличка, дана татарами, "Урус-Шайтан" ("урус" – руський, "шайтан" – чорт) - усе це пов'язане з кошовим отаманом Сірком. Подейкують, він народився з зубами, що неприємно вразило дяка, який відмовився хрестити малюка, а місцевих односільчан налякало настільки, що вони взагалі радили позбутися дитини, проте батько виніс малого на вулицю і сказав: "Цими зубами він буде гризти ворогів!"

І справді, Сірко прославився як геніальний полководець: провів 65 успішних військових походів та 15 разів обирався ватажком. Дмитро Яворницький писав про нього так:

"Говорили, що рівного Сіркові не було, не буде і не може бути ніколи, бо на те є закляття самого Сірка: "Хто ляже поряд зі мною, той ще брат, а хто вище мене - той проклят". 

Вважається, що Іван Сірко народився між 1605 і 1610 роками. Місцем народження Івана Сірка до недавніх пір вважалася слобода Мерефа на Харківщині.

До наших днів дійшов цікавий міф про відтяту правицю Івана Сірка, яку ніби-то запорожці за його наказом 5 років возили з собою суходолом і водою, та були твердо переконані, що це продовжуватиме наводити страх на ворогів і що з нею можна перемагати бусурманів. У разі біди її виставляли наперед, приказуючи: "Стій! Душа й рука Сіркові з нами!". І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть з поля бою. Тільки згодом, коли й сама Січ уже була ліквідована і усе Запоріжжя зруйноване, козаки поховали руку Сірка.

 У хроніці Веспасіяна Коховського у книзі Historia panovania Jana Kazimiera przez nieznajomego autora wydana z rekorisu przez Eduarda Raczynskiego за 1840 рік знаходимо цікаві відомості про Сірка:

"Страшний був орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер, перевищуючи цим Дорошенка. А в Криму його ім'я наганяло такий пострах, що орда щодень пильнувала й була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Навіть дітей татарських, коли вони плакали і іх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи "Сірко йде", і діти замовкали, не плачучи більше. Сірко був гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках і, що найбільша рідкість серед козаків - завжди тверезий. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, раз у раз бився з татарами, проти яких мав природну й невблаганну зненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру...»

А от як пише про Сірка письменниця Дзвінка Торохтушко:

  "Сірка завжди оточували легенди. Починаючи з того, що народився він із  зубами, щоб усе життя "кусати ворогів". Його наділяли здібностями  козацького характерника: здатністю ловити на льоту кулі, відводити удар  шаблі, обертатися у вовка або сокола, проходити крізь стіни, зливатися з  камінням, деревами, пускати ворогам туман в очі. Стверджували, що  Сіркові під силу навіть битися з нечистим. Що одного разу і сталося,  коли отаман ішов урочищем. Назустріч Сіркові вийшов тоді чорт і  запропонував битись на шаблях, або він забере отаманову душу. Сірко  порубав чорта на дрібні шматки, наче перемолов на січеники. Після чого  провів шаблею по землі, земля розступилася до глибин і Сірко скинув  чорта в саме пекло. А, щоб іншим чортам не хотілось на землю козацьку  вилазити, то заклав в тому урочищі Січ. Дотепер це місце має назву  Чортомлик.

 Невідомо, чи то правда, чи народна уява. Але з ворогами  кошовий отаман Війська Запорізького вчиняв саме так: перемелював на  дрібно ретельно і довго. Цілих тридцять п`ять років. Впродовж яких Сірко  провів п`ятдесят п`ять успішних воєнних походів.

 І, мабуть, щоби помститись отаманові, вороги зробили так, що в біографії Сірка чорт ногу зломить.

 Бо Сіркова біографія починається з того, що… Ми не знаємо якого він  роду-племені, чий син, де ріс, де жив, чи навчався десь. Не знаємо, чи  правдою є те, що Сірко опинився на Січі у віці тринадцяти років.

  Історики припускають, що народився Іван Сірко близько 1610 року: або на  Поділлі, про що свідчить його особлива близькість до полковника Богуна,  або в козацькій слободі Мерефа на Харківщині, оскільки після виходу на  заслужену «козацьку пенсію», оселився з родиною поряд у слободі  Артемівка.

 Точних даних немає. Однак у 1620-х роках про Сірка  османські хроніки уже згадують, як про досвідченого козака, здатного  самостійно проводити воєнні кампанії на морі та захоплювати турецькі  військові і торгові галери. Принаймні саме в тих роках він і здобуває  собі репутацію «урус-шайтана».

 Польський хроніст В. Коховскі писав  про Сірка: «"Страшний він був в орді, бо мав досвід у військових справах  і був відважним лицарем ... Гожий, як  людина, військової натури і не  боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйним,  обережним, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках.  Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі.  Він не любив витрачати час на жінок та весілля, тому що постійно бився з  татарами…Але мав дружину і дітей, яким часто писав листи, перебуваючи  на порогах. Дружина ж відписувала йому, розповідаючи все, що робиться в  господарстві та у слободі.»

 Таке ось свідчення. Хоча, є і  протилежні. Османські хроністи пишуть про Сірка, як про неосвічену  людину, яка вважала, що найграмотніше перо у світі це – шабля. 

  Проте, є ще одна штукенція. Польський етнограф, за сумісництвом – доктор  психіатрії і добровільний дослідник язичництва та характерництва Єжи  Плєшка, записами розмов із яким я оце послуговуюсь, знайшов у 80-х роках  минулого століття в архівах Ягелонського університету запис про  студента Яна Сірому з Волині, датовану 1618 роком. Невідомо, що той  студент там вивчав, але сам запис цікавий тим, що студента відчислили за  побиття польських професорів в часі святкової різдвяної коляци та  передали справу до суду. Якщо точніше, то професори підняли вівата за  успіх королівської воєнної кампанії на Лівобережжі Дніпра та остаточну  крапку в козацтві. Однак, заарештувати студента не вдалось, бо, як  свідчать потерпілі та інша поважна шляхта, включно з ксьондзом Яном  Лонцкринські, той обернувся соколом і вилетів через верхнє вікно в  бенкетній залі.