Розділ 25. Зоряна

– Нащо... нащо ти їм так відповів? – видихнула, трохи заспокоївшись.

– Це ж жарт був, я вважав, що вони зрозуміли, – знизав плечима чоловік. – Головне, щоб ми зараз тут не зустріли ще когось із вечірки.

– Чому ти казав ту маячню, навіщо було оглядати спершу мене, якщо свідомість втратив ти? І чому не хотів до лікарні їхати?

– Якщо чесно, коли розплющив очі, то і справді наче нічого не пам’ятав, але за кілька хвилин все стало повертатися, а найперше, що я б зробив у своєму нормальному стані – спитав би, як ти, розумієш? Я, виходить, винний у тому, що мало не завдав тобі шкоди, добре, що у мене вийшло загальмувати. Треба було їхати на таксі.

– Не думаю, що ти міг знати заздалегідь, що втратиш свідомість і до того ж... ти отримав цей синець через мене, а може й струс мозку, тому і відключився. Все не так, як мало б бути. А що не так з лікарнями?

– Все не так. Я хворобливий був у дитинстві.

– Окрім того, що заїкався?

– Так. Окрім того.

– І чим же ти хворів?

– Ну, міг би зараз кульгати. Носив спеціальне взуття, займався. Добре пам’ятаю усілякі аналізи, уколи, болючі процедури й білі двері кабінетів, під якими сидів з мамою й іншими дітьми. Вони часто плакали.

– А ти? Ти теж плакав?

– Ні. Принаймні, старався, щоб бути маленьким героєм. Так мене мати називала: “мій маленький герой”. Дитинство минуло, а страх десь так і сидить. Може, й не страх, просто неприязнь. До речі, я тоді і познайомився з Юрою, він мій найкращий друг, але кульгавість, на жаль, так у нього і залишилася, хоч і майже непомітна.

– Гей, чувак, ну, мужик, – долетіло до нас звідкись збоку і з-під лави вилізло тіло. На вигляд років сто чи сорок, не побитий, у білому халаті, але по вигляду не лікар зовсім. – У тебе курити нема, чи ви, молодь, не курите?

– Нема, – рівно мовив білявий.

– Аа-а, ну це правильно, правильно, – продовжував цей молодий дід, – але ти, цей, дослухайся до поради бувалого, ти це БЛТГ кидай, ага, це якось не по-людськи любити інших чоловіків, давні греки й римляни, звісно, любилися куди завгодно, але то давно було...

– Господи, знову Степан втік із неврології! – заволала медсестра, з’явившись з глибини коридору. – Сашо! Сашо! – кричала вона. – Та заберіть свого прителепкуватого!

Почулося тупотіння і здоровенний чоловік пролетів повз нас. Він уже майже схопив курця, але той, вивернувшись і залишивши лікарю на пам’ять білий халат, понісся до сходів.

– Ні, ну що за ніч така, а я його і не помітила, а він тут! Раз на місяць привозять родичі на крапельниці, а йому не крапельниці треба, йому вже мало що допоможе, з пам’яттю біда. Ну, Вернигоро, пішли, лікар на тебе гляне.

Вернигора, значить. Я такого прізвища ще не зустрічала... Гарне, як на мене.

Лікар подивився на монохромного, насупився, споглядаючи його вбрання, і відправив нас з медсестрою на КТ голови. У кабінеті на іншому боці будівлі сидів заспаний чоловік і бачити він нас був не радий зовсім. Утім, мене навіть запросили всередину, наділи важку жилетку для захисту і сказали тримати Богдана за руку – пильнувати, щоб не втратив свідомість, а якщо втратить – кричати. Уся ця машинерія найбільше нагадувала шмат космічного корабля, вона, немовби байк білявого, набирала обертів і гуділа невимовно. Навіть і не знаю, кого дійсно варто було тримати за руку, можливо, що й мене.

Потім медсестра повернула нас до лікаря. Той, поглянувши на результати КТ, враз повеселішав і, поправивши окуляри на переніссі, швидко заторочив:

– Пощастило тобі, Вернигоро, а міг тут з нами залишитися. Думав, що оця твоя гематома і мозок твій ушкодила, а ні. Твердолобий ти, у прямому сенсі цього слова. Я випишу пігулки, перед виходом – аптека, постукаєте у віконце, Тамара Петрівна прокинеться, вас обсварить, як рідних, а потім продасть, що треба. Додому приїдете і ти, – лікар тицьнув у мене пальцем, – простеж, щоб він випив одну білу круглу, а другу помаранчеву, і спати пішов. Все зрозуміло? – чоловік з якогось дива простягнув рецепт саме мені.

Я вже відкрила рота, щоб щось пояснити, але лікар просто вклав цидулку мені в долоню і, підморгнувши нам наостанок, пішов геть.

– А кажуть, що у нас патріархат, – пирхнув поруч монохромний, – навіть лікарі вважають інших чоловіків неспроможними виконати прості інструкції, бо всі вони знають, хто насправді головний, ходімо, купимо, що там треба.

Тамара Петрівна дійсно нас обсварила, здебільшого прикметники на кшталт «ідіотичний», «навіжений» та іменник «лобуряка» стосувалися Богдана. Пігулки жінка теж вручила мені.

Зовсім ніякої віри у рід чоловічий!

Опинившись на вулиці, ми застигли одне навпроти одного, і я зовсім розгубилася.

Не знала, що сказати чи зробити. Мені треба додому? А як же монохромний? Струсу нема, а що, як він знову...

– Я можу знову втратити свідомість... – немовби прочитавши мої думки, вимовив білявий.

– І що ти пропонуєш? – я вигнула брови.

– Пропоную сісти в таксі і поїхати до мене. Згодуєш мені ці дві таблетки і, судячи з інструкції, я засну, як дитя в люльці. Клянуся, я нічого тобі не зроблю, у мене є ліжко і канапа. Можна поїсти, якщо ти голодна, а вранці поїдеш додому.

Погодитися чи ні? Мені чомусь до неможливості закортіло побачити дім чоловіка. Мені видавалося, що в такий спосіб я зможу вирішити остаточно, чи він – моя доля. А якщо моя... тоді я вже ніколи його не відпущу.

Десь на рівні підсвідомості неприємно куснула думка про те, що в нього таки може хтось бути. Дівчина чи наречена, йому ж не п’ятнадцять.

Для чогось затамувавши подих і стиснувши кулаки, заторочила:

– Гадаю, що я могла б поїхати до тебе, не бачу в цьому нічого поганого, за тобою і справді варто придивлятися. Тільки ти не подумай, що це щось таке... – я запнулася. Мені закортіло відкусити собі язика. А це я навіщо ляпнула?

– Обіцяю, що нічого не буду думати, найбільше на світі я хочу лягти. Якщо зараз же не викличемо таксі й воно мене не забере, ляжу просто на цей асфальт, не так зручно, як у клумбі, але теж нічого.