Розділ 24. Зоряна

Ніколи не думала, що настане день, коли мене причавить мотоциклом, а водій цього самого коня відключиться. Принаймні так воно все виглядало. Противний, липкий страх розповзався тілом, і мене почала накривати паніка.

Ми ж нікуди не врізалися, то чому чоловік не відповідає?

Звільнивши руки й виплутавши ногу з кущів, насилу стягнула з себе шолом, а тоді, сильно смикнувшись, виповзла з-під червоної махіни.

Торкнувшись плеча білявого, легенько трухнула. Не допомогло. Потрусила сильніше. Нічого.

А як йому зле?

Від цієї думки мені стало непереливки і, просунувши руки чоловікові під пахви, охопила його груди й потягнула. Важкий. Страшенно просто. На чолі виступив піт, підбори занурилися у м’яку чорну землю.

Пречудово!

Дмухнувши на себе, роззирнулася. Можливо, тут хтось є? Хтось, хто б міг допомогти? Одначе таку ідею я відкинула одразу – навряд чи вночі хтось нормальний по вулицях вештається.

Висмикнувши підбори з землі, знову потягнула.

Цього разу довгі ноги білявого ковзнули з-під байка і від несподіванки я, разом із монохромним, полетіла у якусь клумбу. Спершу впала сама, а Богдан зверху.

Ну, таке... Якось не так я все це уявляла вперше. Чоловік був між моїми ногами, але не могла б похвалитися тим, що відчувала задоволення.

– Гей, Богдане?! Богдане?! Ти мене чуєш?!

Не чув... принаймні, не відповідав.

Закряхтівши, наче столітні двері, я повільно вилізла з-під цього велетня, який відпочивав у клумбі.

Схилившись, стягнула його шолом. Очі заплющені, щоки бліді... Судомно піднесла долоню до носа білявого – дихав!

Присівши поряд, я обережно поплескала чоловіка по здоровій щоці, оскільки на лівій розтікався синець, як і під оком.

Утім, мої старання не допомогли.

І от саме в цю мить я злякалася. Ще ніколи в житті люди не втрачали в моїй присутності свідомість. Що потрібно робити?

Від хвилювання на якісь хвилини наглухо забула, що існує телефон і швидка, а коли згадалася, відчула себе справжньою ідіоткою.

– Диспетчер швидкої слухає, що сталося? – почувся на диво бадьорий голос з динаміка.

– Чоловік втратив свідомість! – випалила я.

– Який чоловік? Де?

– Це мій знайомий, ми тут, на вулиці...

– На вулиці? – у голосі з’явилися нотки невдоволення і недовіри. – Дівчино, тільки не кажіть мені, що ви знайшли якогось безхатька і дзвоните, бо він п’яний у клумбі лежить, на такий виклик я нікого відправляти не буду, ви нам такі, душевні, пачками телефонуєте, гарантую, якщо вам навіть дуже його шкода, він проспиться і все з ним супер буде, а ви йдіть додому і не вештайтеся ночами по вулицях.

– Та ніякий він не безхатько, – обурилася у відповідь, – він абсолютно нормальний, мій хлопець!

– А, то тепер вже не знайомий, а хлопець...

– Та яка різниця, я знаю, як його звати! І він їхав на мотоциклі, втратив керування, ми врізалися в кущі, я зняла з нього шолом, а він без свідомості!

З динаміка долинуло важке зітхання і диспетчер нарешті відповів:

– Ну, дивіться мені, якщо ваш знайомий-тире-хлопець виявиться безхатьком у клумбі з вас спишуть штраф. Називайте адресу, вишлю бригаду, а поки що не намагайтеся нічого робити, не тягніть, не пересувайте, зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Адресу, дівчино!

Роззирнувшись, я помітила дошку «вул. Чорних Запоріжців».

– О, так, там і лікарня недалечко, – зрадів диспетчер, – могли б і пішки, якби притомний був, звісно, там черговий лікар є. Все, чекайте.

Всівшись на край клумби, поряд з Богданом, я дивилася на те, як здіймаються і опускаються його груди.

Може, варто зателефонувати Мотрі? Нехай би його друг приїхав? З іншого боку, навіщо хвилювати людину? Поки що ж нічого не відомо.

Я ще раз уважно глянула на обличчя білявого. Цей жахливий синець цілком може бути причиною втрати свідомості, і отримав він його через мене!

Несподівано Богдан застогнав і широко розчахнув очі.

– Це... що... що сталося? І нахіба... – чоловік злегка повернув голову у мій бік, – нахіба я у клумбі відпочиваю?

– Ти не відпочиваєш, ти втратив свідомість, коли ми їхали, ти що, не пам’ятаєш?! – у мене по шкірі мороз пішов.

– Пам’ятаю?! – перепитав спантеличено і злегка нахмурився. – Навіть не знаю, а ти хто така?

– Я?! Зоряна...

– Зоряна... – білявий прикрив очі, – ні, здається, я не знаю, хто ти...

– Та не може такого бути! Ти повинен мене знати!

– І чому ж? Ти що, така важлива?

– Важлива, ти ж не можеш раптово забути дівчину, яка забризкала тебе перцевим балончиком!

– Гадаю, що без такого спогаду я міг би спокійно собі прожити. Якісь приємніші є?

– Приємніші? – розгублено протягнула я і відчула, що червонію. Спогад ковзнув до моєї свідомості аж занадто легко. Гарячі губи, сильні руки... – Ні, – вперто похитала головою, – нічого приємнішого не було.

– Справді? – монохромний вигнув густі брови, і я нарешті помітила смішинки в глибині синіх очей. – А я от, раптово дещо згадав, ду-у-у-у-у-уже таки приємне... – Богдан зненацька замовкнув, бо вдалечині заволала сирена. – Це що, швидка? – витріщився він на мене. – Ти викликала швидку?

– А ти, як бачу, пам’ять не втратив! – я склала руки на грудях.

– Не втратив, тобто, не зовсім, але швидка навіщо?

– Як це навіщо?! Ти втратив СВІДОМІСТЬ!

– Що ти капсом до мене говориш, втратив і втратив, зараз же все добре.

– Нічого не добре, може, ти знову відключишся, і що тоді?

– Не збираюся я відключатися, – вигукнув цей монохромний роздратовано і сів. – От бачиш, я сиджу!

– Ага, бачу, ляж назад, інакше я сама зараз у цю клумбу тебе закопаю, я ще минулої нашої зустрічі сказала, що тобі до лікаря треба, у тебе бланш на пів обличчя, ти знепритомнів за кермом мотоцикла, у тебе чогось у голові не вистачає чи як?

– Всього мені вистачає, просто треба було вдома відлежатися, а я...