Розділ 23. Богдан

“Дикі Коні”, як виявилося, теж вступили в бій, але здебільшого через свої інструменти.

Я на мить зупинився, роздивляючись хлопців. Ні, поети, музиканти... навряд чи вони могли бути пов’язані з тими одноклітинними дегенератами, та й бійці з них так собі виявилися, хіба що один – кучерявий.

Хитнувши головою, знову побіг, сцена скінчилася швидко, і я зістрибнув униз. Не знаю, як не переламав собі ноги, бо стрибати практично у темряву – ідея так собі.

Зате попереду замаячив довгий коридор, а гомін позаду став відступати настільки, що я зміг розрізнити, як Зірка перебирає вголос всі відомі їй назви чоловіків, що не дружать з головою.

– Ненормальний, псих, нахаба...

– Якщо не припиниш, так і на байку поїдеш – догори дриґом.

– На чому? На байку?! Я нікуди не поїду! Постав мене на ноги, і я повернуся, там залишилася Мотря!

– Все у порядку з твоєю Мотрею буде, сказав же.

– Ти сказав, що поліція їде!

– Так і є, але не хвилюйся.

– Не хвилюватися?! Ти що, геть без клепки?

– Клепок у мене вистачає, все, не відвертай мене своїми розмовами, я обираю правильний поворот.

– А звідки тобі знати, де правильний?!

– Маєш рацію, я не в курсі, повернемо навмання, Алекс казав, що тут троє дверей, одні-то ми повинні знайти, чи не так?

– Не так! Нам слід повернутися і Мотрю забрати!

– Далася тобі твоя Мотря, і взагалі, хто її так назвав?

– Її бабуся...

– Аа-а-а... – протягнув я, пхнувши ногою якісь двері, проте виявилося, що за ними причаїлися лише швабри, ганчірки й віники.

Чорнява смикнулася, і мене повело.

– Тш-ш-ш... Не хитайся, – я машинально підняв руку, щоб плеснути дівчину... по чому? По задку?! Рука опустилася сама собою – ще чого не вистачало! Утім, дивним чином, у мене немовби шкіра почала горіти від бажання ковзнути пальцями вздовж гладкої, теплої шкіри. От, тринда! Не так, щоб у мене був фетиш на жіночі ступні, але у Зірки вони були гарні – невеликі, хоч я і не бачив, але чомусь був певен, що пальчики у неї рівненькі...

Ні, на мене однозначно щось найшло... А ще на мить мені видалося, що я чую кроки позаду.

Ступивши ліворуч, нарешті опинився біля товстих дверей, повернув замок, і вони з глухим клацанням відчинилися.

Нічне повітря пахнуло мені в лице разом із шумом, криками, завиванням двигунів і виттям бродячого пса, котрий, побачивши нас, злегка хитнув хвостом, гадаю, лише для виду, оскільки, потягнувши носом і усвідомивши, що нічого з нас не візьмеш, він знову нещадно завив.

Наші з Юрою байки ми залишили трохи нижче по вулиці. Нічого дивного в такому рішенні не було: зазвичай біля клубів понаставляють машин і виїхати складно, навіть на мотоциклі.

Обережно поставивши дівчину на ноги, випрямився.

– Далі можеш дійти сама, мій мотоцикл тут недалеко.

– Нікуди я не поїду...

– Поїдеш – це розумне рішення. А якщо так переживаєш за подругу свою, тоді постій тут. Я повернуся, знайду Алекса і допоможу, тільки нікуди не йди, гаразд?

Зоряна нахмурилась і глянула на мене так, ніби вперше бачить. Погляд її ковзнув вздовж мого обличчя, спустився нижче, і я зміг розгледіти іскри сміху в її очах. І як я тільки міг забути про свій чудовий наряд?

– Щось я вже не певна, що хочу, щоб ти повертався... – вимовила дівчина майже пошепки. – Це у тебе синець від...

Мені зовсім не хотілося обговорювати синці на обличчі, саме тому я перервав Зірку:

– Поки ти намагаєшся вирішити, чого хочеш, піду-но я дійсно поверну твою подругу, якщо побачиш когось, сховайся он там, – я змахнув рукою у бік темного закутка.

Не очікуючи на відповідь, побіг назад до дверей, але саме в цю мить з них вилетів Юрик. На плечі у нього висіла рудоволоса подруга Зоряни. І судячи з криків, радості їй таке положення приносило небагато.

– Я ж казав, – озирнувся я до чорнявої.

– Я не знаю, що ти там казав, – вигукнув друг, – а я скажу, щоб ми бігли геть і швидко! За мною там несеться стадо диких ідіотів, я одного штовхнув – інші образилися!

– Щось я сумніваюся, що ти їх просто штовхнув... – пирхнув я.

– Клянуся, – відсапувався Юра, поставивши дівчину на землю.

– Ти навіщо мене забрав?! – проричала рудоволоса. – І ти хто взагалі такий?!

– Я – Юра, врятував тебе сьогодні за безплатно, це – мій друг Богдан, він, як бачиш, врятував твою подругу.

– А ти жартівник... а це... – дівчина раптово замовкла і глянула на Зірку. Мені видалося, що та ледве помітно їй підморгнула. – Ну, добру ніч тоді, Юра і Богдан, а я – Мотря.

– Дуже приємно, Мотре, але нам треба йти геть. До речі, Юрик, а де Алекс? – я озирнувся, бо тупотіння вже доволі ясно чулося на вулиці.

– Гадаю, що його упакують разом із білявкою, – широко усміхнувся друг, він у неї вчепився намертво, а вона в нього, що це, як не доля?!

Доля чи не доля, а з дверей вилетіло принаймні три Джима Моррісона у квітчастих сорочках і вигляд у них був недобрий, щонайменше. Схопивши Зоряну за руку, потягнув дівчину за собою і ми, всі вчотирьох, пірнули у відносну темряву провулку.

У спину неслися гнівні викрики, але ніхто з нас на це не зважав.

Добігши до байків, зупинилися.

– Дівчата, – мовив Юра, – я розумію, що ви мене не знаєте, але я, клянуся, нормальний, майже одружений...

– І чого це ти, майже одружений, по клубах тягаєшся? – видихнула Мотря і я мимохіть усміхнувся – що одна, що друга – язикаті.

– Це третій раз у житті, за компанію з другом, це я до чого все, Мотре, ідея проста – я довезу додому тебе, а Богдан – твою подругу, от і все. Байків тільки два.

– А якщо ти таки маніяк? – спитала рудоволоса. Втім я бачив, що очі її сміялися.

– Ніякий я не маніяк, де ти таких маніяків бачила?

– У Трукраймі, там вони часто такі, в окулярах.

– Я без окулярів нічого не бачу ще з дитинства глибокого, ви крики чуєте? Ще до того, як приїде таксі, нам тут усім обличчя підправлять, я не слабак, але їх там набагато більше. Тому, прошу, пані, по конях!