Розділ 22. Богдан

От чого в Алекса не забрати, так це здатності домовитися навіть зі стовпом. Якщо той раптово оживе і стане посеред дороги, мій двоюрідний брат вмовить його посунутися, обов’язково.

Так само він вмовив охоронця нас пропустити. І це, враховуючи той факт, що ми спізнилися (себто народ уже майже розійшовся). Я не особливо-то й прислухався до їхньої з Алексом розмови, оскільки голова все ще боліла.

– Давай гроші, най не опуститься рука того, хто просить, і не збідніє рука того, хто дає, – брат простягнув руку, повертаючись до нас із Юрою.

– А що, тепер платять ще до того, як увійшли до клубу? – я вигнув брови.

– Щось типу того, вважай, що ми платимо людині за хороший музичний смак.

– Та ти дістав вже за сьогодні зі своїм смаком, – простогнав я, витягуючи гаманець.

– Так це правда, не кожен, хто натягує на себе футболку “Брати Гадюкіни”, знає бодай три назви їхніх пісень.

– А він знає? – Юра махнув рукою у бік охоронця.

– Ага, справжній фанат, дати виходу альбомів пам’ятає.

Алекс, вихопивши в мене з гаманця кілька купюр, вручив їх фанату рок-н-ролу, і ми опинилися всередині, де теж довелося платити.

Я міг би перерахувати купу мінусів усієї нашої афери, на кшталт клятих шкіряних штанів, що стискали мені цікаві місця, та й не дуже цікаві теж (ходити в них було справжніми тортурами, не кажучи вже про сісти на байк, за який, до речі, довелося сплатити штраф), але один жирний плюс, безумовно, теж з’явився – у клубі абсолютно всі особи чоловічої статі виглядали по-ідіотськи. Від такого очевидного висновку мені трохи полегшало, але не так, щоб перестати думати про те, що жовта квітчаста сорочка робить мене схожим на клоуна.

На яскраво осяяній сцені вже співали “Дикі Коні”. Дівчата, котрим вдалося пробитися майже впритул до виконавців, намагалися чи то помацати їх, чи то бодай вчепитися в ногу.

– Схибнулися вони чи що? – гиркнув мені у вухо друг.

– Вони не схибнулися, це нормально для дівчат їхнього віку! – відповів замість Юри Алекс. – Ти дивись уважніше, може, там і твоя Зірка є!

Нахмурившись, я трохи призупинився. Насправді, саме цим я і займався. Мимохіть. З того моменту, як ступив всередину, увесь час намагався вихопити у круговерті яскравих спалахів чорне довге волосся, струнку фігурку, зелені очі...

Бажання побачити Зоряну і ніколи більше з нею не зустрічатися боролися в мені з однаковою силою.

А тим часом “Дикі Коні” затягнули особливо тужливу пісню, хоч плач, чесно слово.

Сумне вино, вино печалі,
Сповнить серце моє
До самих країв.

Де ми з тобою
Сонце зустрічали,
Лише відлуння
Чорних обріїв.

Ти не зі мною
Цієї ночі,
Ти не зі мною,
А я так хочу
Бути з тобою.

У-у-у...

Просто бути з тобою...
Стати твоєю весною...
Але ти не зі мною.

У-у-у...

Сумне вино,
Вино печалі,
Сповнить келих мій
До самих країв.

Хотів би я впасти,
Та знову літаю,
Тягнуся до губ
Красивих твоїх.

Ти — мана, я знаю,
Ти зі мною
Лише у мріях моїх.

А я так хочу
Бути з тобою.

У-у-у...

Просто бути з тобою...
Стати твоєю весною...
Але ти не зі мною.

У-у-у...

– Ось що потрібно народу – просто і зрозуміло, я таке можу лівою ногою написати, – веселився Алекс.

– Краще скажи, де їх перехопити можна буде?

– Так, оно, зліва. Тільки бачите, там дві горили стоять, треба їх якось оминути.

– І як, на твою думку, нам їх оминати? – Юрик схилився до брата.

– Можна гроші спробувати...

– А буде цього вечора щось безкоштовно... – пробубонів я собі під ніс.

– Є ще декілька варіантів, наприклад, можеш і їм макітрою носи переламати, – знущався Алекс.

– А не можна їх почекати назовні?

– Нє, не вийде, там кілька дверей, навмисне так зроблено, щоб, якщо якась мега зірка виступає, фанати не знали, звідки вона виходитиме. Вони по камерах дивляться.

– “Дикі Коні” не мегазірки, – зауважив я.

– Це зрозуміло, але вони все одно можуть вийти з будь-яких дверей.

– Можна розділитися, – запропонував Юрик.

– Та нащо, якщо нас залюбки пропустять за сцену, ті охоронці для краси там стоять, я певен. Ходімо нагору, там кричати не треба й можна народ порозглядати.

– А коли вони відчалювати почнуть, знов бігти вниз? Ти нашого героя бачив, його скоро палкою підпирати потрібно буде, – Юра нервовим рухом поправив окуляри, кивнувши у мій бік.

– Та нормально все... – я не встиг договорити, бо Алекс, різко хитнувши головою, відповів:

– Так навпаки, з того боку швидше до сцени спуститися можна, ну, перебирайте ніжками, чоп-чоп!

Нагорі дійсно було тихіше, що й не дивно, а ще пречудово видно танцюристів.

– А гарно вони все оформили. – Юра, спершись на поруччя, дивився вниз.

Я теж відзначив рухливі проекції картин Екстер, в які «додали» Лесю Українку і Джима Моррісона у вишиванках. Барна стійка була розмальована флуоресцентними фарбами, а сама сцена прикрашена квітами.

– Гей, я, здається, твою Зірку знайшов! – вигукнув брат, тицяючи кудись у натовп.

– Де?! – схвильовано запитав я, і Алекс знущально вигнув брови.

– Он, бачиш двох дівчат, що сяють, немов ангели у віночках, у таких білих вишитих сорочках, довгих – точно вона і її подружка. Цікаво, вона й справді руда?

– У тебе прямо пунктик якийсь з цими рудими, – пирхнув мій друг.

– Трохи є, але це проста допитливість, мені руді не до смаку.

– А чому? У вас були б такі самі морквяні діти! – не стримався я.

– А я, може, хочу, щоб у мене біляві діти були... – набундючився брат.

– Тоді у тебе з’явився шанс, – засміявся Юра, – чи це не та сама білявка, що з тебе дві тисячі зістригла?

Дівчина виділялася. Вона, на відміну від інших, не заплела косу, натомість високу зачіску прикрашала заквітчана корона. Синя сукня з глибоким вирізом демонструвала набагато більше, аніж варто було б бачити.