Розділ 21. Зоряна

– Ну, все, не можна все ж таки з такого сміятися, а якби вона собі щось зробила чи зламала?

– Ніхто не просив її лізти! – відрубала Мотря. – І взагалі, мені чуття каже, що вона до клубу прибомбається, коза драна.

– Ти певна, що це у нас із тобою не якісь сорочки, що твоя бабця зберігає, як пам’ять?  – нахмурилась я, дивлячись, як подруга знову взялася плести мені косу.

– Можливо, але до них з мамою не додзвонитися, самі винуваті. І навіть якщо це сорочки, наче хтось знатиме, треба пояси – і буде дуже навіть сучасно.

– Шкода припинди немає... – зітхнула я.

– Кого?! – витріщилася на мене Мотя.

– Так, це фартух такий, мереживний часто, а ти що подумала?

– Та нічого! Таке скажеш, припинда!

– Я пісню чула, послухати хочеш?

– Ага, давай!

Швидко вбивши у пошук: “Yakada” – Припинда, зробила гучніше.

Я б раніше була зла,

Бо не мала припинди.

А тепер я сама стильна

Зі своєї банди.

Ой, припи-припинда

Всі хлопи мні кажуть да

Припинда баленсіага

А у тебе шо, бродяга?

Припинда припинда

В тебе нє, а в мене да

Припинда припинда

В тебе нє, а в мене да...

– А мені подобається! – усміхнулася подруга моєму відображенню у дзеркалі. – Качає!

– Мені теж.

– А таке співати не хочеш?

– Не знаю навіть...

– А от, до речі, я тут думала про нашу бесіду, що, начебто, не можна стати популярною співачкою лише завдяки соцмережам, а як же Джері Гейл? – Мотря, закріпивши косу шпильками, приладжувала червоні квіточки, що ми нарвали на якійсь захаращеній клумбі.

– Наче я про неї не знаю...

– Ну так от тобі живий приклад, що все можливо.

– Вона з дванадцятого року гарувала, вела канал, кавери робила.

– І ти заведи канал і роби кавери, тю.

– Ти мене зі світу вирішила звести?

– Аякже, я хочу, щоб твій талант не пропав і все.

– І я не хочу, щоб він пропав, от і спробую спершу до “Диких Коней” потрапити. Буде сьогодні вільний мікрофон – заспіваю.

– От і чудово! І прекрасно! Треба зара тебе на них підписати в ТікТоці, я вже все-приусе про них знаю, якщо питатимуть про їхню творчість – підкажу. Ой, глянь! Уже дев’ята! Нумо, швидше, а то всередину не потрапимо!

Та-а-а-к... іще одна цікава штукенція – черга. Раніше прийдеш – більше шансів потрапити всередину. Тим, чий наряд припаде до душі охоронцю на вході, пощастить пройти безплатно. Ми з Мотрею щиро сподівалися, що виглядаємо достатньо по-Лесівськи для таких щедрот.

Мотря жила аж на восьмому поверсі, а ліфт, як на зло, не працював уже цілий місяць. Майстер приходив аж два рази, щось лагодив – машинерія робила свою справу, а тоді знову ламалася, вдруге вже з майстром всередині.

– І що комунальники вам сказали? – спитала я, клацаючи підборами по сходах.

– Що двигун зламався і новий треба, – подруга у своїх босоніжках на пласкій підошві мала переді мною неабияку перевагу, можливо, саме через це і заволав мій телефон. Водій таксі цікавився, де клієнтура.

Нарешті вилетівши з під’їзду, ми поспішили до машини.

– Оце ви га-а-а-рні, дівчата! – весело мовив чоловік, споглядаючи нас з Мотрею у дзеркало заднього виду. – Дайте вгадаю, ви в “Динаміт” на вечірку?

– Ну, це така собі загадка, на трійку зовсім, – безтурботно змахнула рукою Мотя, – у вас же маршрут уже прокладено до клубу, бо ж ми самі його обрали, куди ж ще, як не на вечірку?

– Маршрут-то, звісно, маршрут, – відповів водій, рушаючи з місця, – але мені сьогодні вже трапилася ціла весела компанія, тому я точно знаю, що у вас за наряди!

– І що ж у нас за наряди? – кліпнула подруга.

– Так, цей-во, якби... е-е-е... як її там... Олександра... відома ексгібіціоністка... Якби вона намалювала нашу Лесю, ну ту, що Українка.

– А ви певні, що Олександра була саме ексгібіционісткою? – не витримала я, ледве стримуючи сміх.

– Так, а чому б і не бути певним, мені хлопці все докладно пояснили. У неї яскраві картини були, я так зрозумів, от і ви дуже яскраві! – радісно завершив свою думку чоловік.

– Вона була абстракціоністкою, – поправила я.

– Тю, а я шо сказав, хіба не те саме?! – щиро здивувався водій, повертаючи праворуч.

– Та ні, ви, вибачте, – Мотя нарешті не витримала і захихотіла, – те, що ви сказали, значить, що їй подобалося, як збоченцям у парку, демонструвати всім свої принади. Ну, ви розумієте, як оті придурки у плащах?

– Що правда? – щоки чоловіка налилися фарбою. – Ну пробачте мені, дівчата, я з нормальних, просто з такими словами язика зламати можна!

– Нестрашно, головне, що ми порозумілися, – мовила подруга, – так, а що ви за хлопців сьогодні везли?

– Підібрав їх біля Золотих Воріт, влетіли в моє таксі: троє хлопців і дівчина з ними. Я спершу подумав, що вони ненормальні. За ними цілий натовп нісся. А вони, виявляється, з кодом тим були, ви ж теж його сканували?

– Аякже, – кивнула я.

– Словом, цікаві хлопи, музику люблять. Один із них прямо фанат рока чи щось таке, як він сам сказав – неформал.

Я мимохіть нахмурилась, слухаючи водія. Ну, не буває ж у житті таких збігів?! Чи буває...

Нехай Мотря говорила з Алексом і він сказав, що Богдана можна буде у клубі побачити, але яка ймовірність того, щоб вони ганялися за кодом, а потім ще й сіли у таксі до того ж самого водія, що і ми?

Певно, у Моті вбудований якийсь внутрішній двигун, що газує приблизно зі швидкістю світла, тому що, злегка пхнувши мене у бік, вона поцікавилася у водія:

– А скажіть, той неформал часом не був рудий і не виглядав, наче випав прямісінько з вісімдесятих?

– Так і було, один був високий і худий, в окулярах, на комп’ютерника схожий, один рудий і ще один – білявий, щоправда, у нього око підбите було і на чолі синець такий немаленький, а дівчина, наче, і не з ними була, за код цей билася, наче тигриця. Цей рудий їй заплатив навіть, щоб відсканувати, а тоді ми її висадили. А ви що, їх знаєте? – чоловік глянув на нас у дзеркало.