Розділ 20. Зоряна

– Ні, я не можу, зараз трісну, – Мотя з останніх сил стримувала сміх, що, немов мильні бульбашки, булькотів у неї в грудях, але програвши цю недовгу битву, таки розреготалася, вже, певно, вчетверте випустивши з пальців неслухняні пасма мого волосся.

– Якщо ти сміятимешся увесь час, ми не встигнемо зробити зачіски і не потрапимо до “Динаміту”, – я намагалася додати грізності своєму голосу, але нічого не виходило.

– Ну, можна подумати, тебе не розважило те, як Бездумко повиснула на паркані! – вичавила з себе подруга.

От це було... як подивитися. Частково розважило, не без того, а хоча, на мою думку, ситуація просто вийшла з-під контролю.

Ми з подругою обрали найпростіший варіант – один із QR-кодів цього разу повинен був знаходитися прямо в саду нашої академії, тож для чого б нам було вигадувати велосипед?

Треба зазначити, що “Динаміт” доволі часто залишав свої коди на території якогось університету. Це логічно. Багато молоді – забитий танцмайданчик.

Так от, ми з Мотрею припхалися до саду так швидко, як тільки змогли, а там... цілий табун дівчат і хлопців... і всі, неначе Шерлоки з докторами Ватсонами, у пошуках коду.

Ми пристали до групки, яку очолював Сашко, і усі разом обстежували територію.

– Радійте, дівки, що я з вами, – весело сповістив нас хлопець і одразу ж отримав потиличника від Тетяни – нашої старости.

– Ти б краще зір свій стовідсотковий напружував, а не язика, – пирхнула дівчина, розсуваючи зелені гілки кущів. Власне кажучи, ми наслідували її приклад.

– Я цим і займаюся, – насупився хлопець і, на мить застигши, роздивлявся паркан, а потім, не припиняючи шарити у кущах, прошепотів: – Мені, здається, я його бачив.

– Де? – так само тихо запитала Таня, непомітно витягаючи телефон. Нам-то з Мотрею все чудово чути було, а іншим – ні, от вона й збиралася написати.

– На ліхтарі, тому древньому, що ледве тримається і на паркан обпирається, всередині, біля лампи якийсь аркуш видно. Нехай наші зіб’ються і сунуть кудись до будівлі, щоб лопухи за ними пішли. Нумо, пиши.

Тетяна зарилася у кущ по самі вуха, як і ми з подругою, старанно зображуючи пошуки, але пальці її літали по екрану.

Насправді, шансів на те, щоб народ повівся на такий очевидний фокус, було небагато, але вони, як то кажуть, ніколи не дорівнювали нулю.

Словом, поки частина наших спершу пішли, а потім і побігли до академії, оскільки за ними утворився немаленький такий хвіст зі студентів, ми понеслися геть у інший бік – до паркану.

Але... як я вже зазначила вище, естрадників не так легко надурити, за нами теж почали бігти.

І, здавалося б, всі дорослі люди, відскануй і дай іншому – але ж ні, обов’язково з’явиться бодай один, котрий схоче підзаробити. А як інакше? Деякі одну мівіну місяцями їдять – а тут така можливість!

Минулого разу студент третього курсу разом з кодом забарикадувався у підсобці й впускав бажаючих виключно по одному і лише за сто гривень.

Сашко, вправно перебираючи своїми довгими ногами, дістався до ліхтаря першим, ми ж з дівчатами, як могли, стримували навалу.

– Та припиніть, – волала Мотя, – та ми ж не з лісу, зараз Сашик дістане той аркуш і всі відсканують! Клуб не з латексу, він на всіх не розтягнеться!

– Саме так! – заверещала висока блондинка у відповідь. – Зараз всі тут сканувати почнуть, а потім мене знову не пустять, бо всередині вже все забито, а я сукню сама шила цілий тиждень, майже не спала! Ну ні, не цього разу, ану відваліть!

– Сама відвали! – Мотря войовничо висунула підборіддя і відпихнула дівчину грудьми.

– Та що ти мене своїми прищами тицяєш, я зараз сама тебе пхну, в мене-то хоч є чим!

У білявки дійсно було, тут не посперечаєшся, саме тому, коли вона і її подружки піднатиснули, ми всі разом полетіли у купу сухого листя.

У травні, рівнісінько як і влітку, що вже майже запанувало навкруги, такі купи набували двох неприємних якостей: у них зі страшною силою плодилися жуки й павуки, а ще траплялися колючки. Усе це добро одномоментно ожило, разом з пилом і брудом, звісно, і радісно кинулося кусати і щипати нас за всі можливі місця.

Дівчата верещали, силуючись встати, досягаючи лише того, що збивали з ніг своїх подруг. Хлопці, котрі виявилися спритнішими, вже теж добігли до стовпа й намагалися вхопити Сашка за ноги.

– Ну ти і вівця, дошка для серфінгу! – кричала білявка, судомно смикаючи свої довгі кучері.

– Та закрий ти вже рота, бо я ніяк не зрозумію, ти цицьката чи язиката! – не поступалася Мотря.

Подруга примудрилася встати і, опустивши голову, витрушувала своє полум’яне волосся.

Насилу вилізши з-під зовсім невеселої компанії, я підвелася і теж старанно працювала руками, здавалося, жуки ніколи не скінчаться. Мотя смикнула мене за руку раніше, ніж я встигла розібратися з усіма.

– Біжім, треба Сашка виручати! – скрикнула вона.

У Мотрі є один вагомий недолік – вона часто спершу робить, а потім розбирається з наслідками. Не так, щоб я не мала схожої хиби, але мені завжди видавалося, що Мотря трохи перегинала палку.

Дівчина вчепилася за волосся суперника Сашка і щосили рвонула, той завив не гірше за кота навесні і замахав руками, намагаючись відчепити від себе нападницю.

– Що ти стоїш?! – гиркнула на мене подруга. – Хапай он того за гузицю!

Мені щиро закортіло запитати, чому саме за гузицю, але я не встигла нічого зробити, бо до нас підбігла Тетяна і, наче куля, якою збивають кеглі, завалила ще двох хлопців.

Щоб не залишатися осторонь цієї завзятої боротьби, я таки знешкодила останнього опонента, що майже стягнув Сашка за ногу вниз – закрила йому долонями очі і не відпускала.

– Працюйте, сестри! Я у вас вірю! – заволав Саша і рвучким рухом видерся чи не на самій верхівці стовпа.

Рука хлопця потягнулася до жовтуватого скла, яке, наче дверцята, можна було прочинити, – що він, власне кажучи, і зробив.