Розділ 18. Богдан

Гараж, де зазвичай стояли наші з Юрою коні, знаходився зовсім недалеко від мого будинку, так було зручніше, та й посидіти в гаражі – окрема розвага. Не так, щоб це ставалося дуже часто, але бувало.

Мій чотирициліндровий Хонда аж сяяв на яскравому сонці. Напевно, він був єдиною соковитою барвою в моїй реальності – червоний і гучний, не надто дорогий, але й не дешевий, не для новачка, а для того, хто керує впевнено, у Юри був такий самий, лише синій.

– Ну, куди хоч їхати? – запитав я, простягаючи Алексу шолом і майже з роздратуванням дивлячись на те, як він щось клацає на своїй пекельній колонці.

– На Золоті Ворота.

– Ти певен?

– Аякже, можеш сам глянути. Це краще, ніж інші точки.

– І де там шукати? Біля станції, всередині? Де? – поцікавився Юра.

– Так, а я звідки знаю, десь там. Написано, що той, хто уважний, помітить. Уважний у нас ти, ну і Юра, коли в окулярах.

Звук вдарив у мої нещасні барабанні перетинки чи не раніше, аніж я натиснув стартер, і ричання двигуна злилося з приспівом пісні «Dude looks like a lady».

Чудовий вибір треку! Чувак виглядає, як жінка. А загалом, там у Алекса був величезний репертуар.

Нам сигналили, крутили пальцем біля скроні, але декому наша процесія дуже навіть і сподобалася. Брату на шолом якась дівчина примудрилася наліпити свій номер, поки ми стояли на перехресті.

Зупинившись на паркінгу біля Золотих Воріт, я заглушив двигун і, знявши шолом, поставив байк на підніжку.

Народу біля станції в такий час товклося багато, усі кудись поспішали, усім чогось було треба.

– Ну що, заходимо? – я питально глянув на Алекса, котрий прискіпливо оглядав територію.

– Фіг знає, – озвався брат, – треба спершу тут все обдивитися.

Саме цим ми і зайнялися, але... ніяких кодів ніде не стояло, не висіло й навіть не літало.

– Глянь, – Юрик зовсім нелагідно тицьнув мене у плече, – вибач, забув, що ти у нас постраждалий… оно там, якась зграйка дівчат.

– Це не дівчата, а хижачки, – виніс свій вердикт Алекс, – зуб даю, що вони теж шукають код.

– Вважаєш? – засумнівався мій друг.

– Ага, вік підходить, студентки, і бачте, всі у шортах і кросівках, щоб бігати зручніше.

– Та ти просто Шерлок, – я закотив очі горі.

– Так і є, ви двоє йдіть всередину, а я їх відверну.

– Це ще нащо? – нахмурився Юра.

– Якщо ці гарпії допетрають, що ми полюємо на код, вони нас просто закопають натовпом. До того ж, ви не скидаєтеся на тих, хто за кодами ганяє, більше на обмежено придатних, розумово, звісно. Словом, гайда вниз, а я зара зображатиму, що щось шукаю, побачите, як вони за мною кинуться.

На підтвердження власних слів Алекс швидко від нас відділився і, повернувши геть в інший бік, витягнув телефон і щось уважно вивчав на екрані щонайменше хвилини три, а потім зосереджено попрямував у натовп з таким виглядом, наче скарб знайшов. Дівчата, які теж озиралися навсібіч, немовби відчувши здобич, почали тицяти пальцями йому в спину, явно сперечаючись, а тоді всією юрбою кинулися за хлопцем.

Брат дав по газах і понісся до парадної брами стародавнього Києва, себто до музею.

– Гадаєш, вони клюнуть? – із сумнівом протягнув Юрик, пильнуючи за тим, як дівчата на якийсь час зупинилися, немовби вирішуючи, чи вартий мій домашній рокер уваги.

– Я в їхніх головах не сиджу, але... там же не сказано, начебто, що код буде на самій станції, просто Золоті Ворота, можливо, і музей мається на увазі.

– Та хто б їм дав у музеї коди свої ліпити.

– І те правда, але панянки, вочевидь, про таке не подумали, – я злегка усміхнувся, спостерігаючи за тим, як дівчата розділилися навпіл і ясніше ясного збиралися відрізати Алексу шлях до музею.

– Наздогнати і знешкодити, – пирхнув Юра.

– Схоже на те, ходімо, не варто витрачати на це більше часу, аніж потрібно.

Мене завжди заворожувало це місце – усі ці мозаїки князів, церков, арки. Була в тому всьому невимовна помпезність і наша історія. У дитинстві мені часом вдавалося притулитися до прохолодної стіни і просто спостерігати за людським потоком, слухати гул голосів, кроків.

От і сьогодні всередині все було таким, як завжди.

Ми йшли повільно, чим примудрялися дратувати численних відвідувачів метро. Біля однієї з мозаїк зібрався цілий шкільний клас на чолі з учителькою, що натхненно жестикулювала, намагаючись перекричати шум.

– Я нічого не бачу, – Юра на якісь секунди зняв окуляри і, примружившись, як кріт, поліз у кишеню за серветкою.

– Я теж, хоч би знати, якого він розміру… Чи використовують вони якісь підставки, не знаю...

– Ага. Але хочу зазначити, – друг знову вмостив окуляри на переніссі, – що це навіть цікаво, якби мені було двадцять, я б шукав.

– Юрик, ти за все життя бував у клубі нічному два рази, один з яких відбувся лише тому, що ти був такий п’яний, що ми тебе просто поклали і донесли.

– Так, я б і не на вечірку пішов, я б заробляв, – Юра широко усміхнувся, і я мимохіть розсміявся.

Саме в цю мить я раптово помітив безхатька. Всівшись біля стіни на якусь коробку, він преспокійно відкусував хрусткий, навіть на вигляд, багет і чимось обмахувався.

– Слухай, ану подивись на того мужика, того, котрий біля стіни сидить, багет їсть, чим він махає? – я кивнув, вказуючи потрібний напрям.

– Не знаю, потрібно ближче підійти, але я тут мух не бачу.

– Ага, і не спекотно, і бджоли не кусають. Можливо, варто обережно діяти?

– А що, думаєш, він втече?

– Так, звідки я знаю, може, він проплачений і у них за програмою ще й гра «дожени код».

– Варіант...

Ми доволі повільно рушили у бік чоловіка, але як тільки наблизилися достатньо, щоб побачити щось дуже схоже на зображення чорного квадрата, безхатько, переставши жувати, впився в нас поглядом, а тоді швидко запхав аркуш собі за пазуху.

– Вибачте, пане, а чи це у вас не код? – ввічливо запитав Юра, підійшовши майже впритул.