Розділ 17. Богдан

У двері ломилися. Зрозумів я це зовсім не одразу, а лише тоді, коли на додачу до дзвінка запілікав ще й телефон просто біля вуха.

Я заснув! Заснув прямо перед комп’ютером, зручно вмостивши голову на руки. На екрані монітора невпинно рухалася величезна морда дракона, час від часу роззявляючи пащу і дихаючи вогнем.

Випрямившись, відчув, що попередній висновок був хибним, можливо, я і спав добре, але лице боліло. Глянув на годинник – третя.

Невже Алекс припхався? Ранувато ж ще, начебто...

На телефоні яскравим написом висвітлилося: «Юрик». Чотири пропущених.

От дупа троляча, Юрко, видно, думає, що я так вчора розважився, що аж здох і тому не відповідаю, треба було йому зателефонувати, як прокинувся.

Була така у Юри риса – він завжди і за всіх хвилювався.

У двері задзвонили без упину, і я, піднявшись настільки швидко, наскільки міг, пішов до коридору.

– Та йду я, йду! – гиркнув по дорозі невідомо для чого.

Утім у вічку панувала темрява, а так полюбляв робити лише один мій родич – Алекс.

Повернувши ключ у замку кілька разів, відчинив двері.

У тамбурі стояв не тільки мій двоюрідний брат, а ще й Юра.

– Ну і пика в тебе, – радісно сповістив Алекс, відсуваючи мене і обережно ступаючи всередину, оскільки поріг радше нагадував доволі високу сходинку. – А ми вже почали думати, що ти кінці віддав тут.

– Він розповів мені тільки частину історії, я так підозрюю, – без “вітаю” або ж “привіт” мовив Юрко і увійшов слідом за братом. – А я розповів йому ту частину, яку знав сам.

– Яка у вас гармонія, – ввернув я саркастично і зачинив двері.

– Та яка там гармонія, мені просто твій фейс вчора не до душі був, – віщав Алекс з кухні трохи приглушено, бо найперше, куди він йшов, – був мій холодильник. – А ти ж, я так розумію, ще якихось пригод сьогодні прагнеш, от я Юрі і подзвонив, бо якщо тобі сьогодні ще раз хтось у голову дасть, точно до лікаря поїдеш. Я тебе перед дамою прикривав, як міг, але сьогоднішній бланш можна з космосу вгледіти.

– А от з цього моменту у подробицях, – вліз друг, забираючи в Алекса шмат бекону.

– Я не розумію, чому, коли ви приходите до мене додому, вас як магнітом до холодильника тягне, – я зупинився в одвірку і широко усміхнувся, щоправда, одразу ж скривився, заболіла щока.

– Мене до холодильника де завгодно тягне, – Алекс нахабно поглинав сир.

– Та сама історія, – додав Юрко, – іще б пива.

– Ніякого пива, якщо поїдеш з нами, доведеться кермувати. До речі, машина моя в сервісі, тому на конях.

– Та ну вас у дупу з вашими конями, – Алекс аж жувати перестав і закотив очі горі.

– Ну, який з тебе рокер, як ти мотоцикли не любиш, – засміявся Юрко, – хріновий!

– Я нормально до них ставлюся, я просто не фанат того, як ви їздите. Так, тобі ще й машину побили чи що?

– Я сам її побив.

– Все цікавіше, розказуй давай, а то, якщо тобі дійсно ті “Дикі Коні” треба, нам ще потрібно код отримати.

– Який такий код?! – вигукнули ми з Юрою майже одночасно.

– Простий, – Алекс гепнув дверцятами холодильника і впав на стілець, – там система така. Є звичайні дні – усіх, хто більш-менш пристойно вдягнений, пропускають, тебе упиря теж би впустили, а є дні особливі. Козирні називаються. Суть така, що в цей день в “Динаміті” відбувається тематична вечірка. Але щоб на неї потрапити, треба дізнатися тему. А щоб дізнатися тему, потрібно по-перше, підписатися на їхню телегу, але це, на щастя для вас лопухів, я вже давно зробив, по-друге, о четвертій вони викладуть пост-мапу з позначками.

– Позначками чого? – не витримав я, бо голова починала тріщати.

– А того, де знаходяться QR-коди. Ти його повинен відсканувати, і він викине тебе на тему вечірки.

– Навіщо так життя ускладнювати? – задумливо протягнув Юра.

– Так, це цікаво насправді, – не погодився Алекс, – штука ще й в тому, що тут головне встигнути.

– Що саме?

– Код відсканувати. Часто таке стається, що народ його цупить.

– На якого? – я вигнув брови.

– На такого, щоб своїх привести. Ну, припустимо, хтось один з гуртожитку несеться за кодом, забирає його – і вуаля – цілий гуртожиток в “Динаміті” тусить до ранку. Або ж хтось намагається на тому заробити. Типу, продам код доступу на тематичну вечірку. Кількість сканувань обмежена, а ще й знижка на вхід буває.

– І що, є такі, котрі купують? – щиро здивувався мій друг.

– Є, звісно, чому ні? Припустимо, там хтось цікавий співає, андеграунд різний, ти їх просто так не почуєш, та й тематичний одяг різний буває. Від стилю нуар до стімпанку.

– Так, часу ж мало, виходить, на підготовку, – Юрик нахмурився.

– Ну, це в нас мало часу, а там народ стежить заздалегідь, за підказками від адмінів. Здогадатися можна, але от остаточний формат лише за кодом.

– Здається, я занадто старий для всієї цієї історії, – видихнув я.

– Ти занадто побитий – це точно, – промовив Алекс, – і, до речі, мені подруга твоєї Зірки дзвонила, цікавилася твоїм прізвищем. Гадаю, вони теж будуть у “Динаміті”. Принаймні, я сказав, що якщо їм тебе так хочеться, зможуть там знайти. Чи треба було тебе здати, га?

– Навіть і не знаю, – відповів я. – Гадаю, що ні.

– То ти з дівчиною більше бачитись не плануєш? – лице Юрка набуло серйозного виразу.

– Не збираюся, – заперечно хитнув головою.

– Вирішуй сам, але тоді, навіщо тобі все ж таки до клубу? – друг всівся на стілець поряд із Алексом.

– Ви обидва триндите, не гірше за баб на базарі, слова не втиснеш.

– Ну то втисни вже, почни з початку, – очі брата загорілися азартом.

– Початок ти ж вже знаєш.

– Так, я б ще твою версію послухав.

– Ну, гаразд, – я всівся навпроти і розповів усе, що сталося.

– А чому ти, власне кажучи, вважаєш, що це не рандомні типи були? – спитав Алекс, коли я замовчав і потягнувся до склянки з водою.