Розділ 16. Зоряна

– Як ти могла?! – Мотря, відкинувши голову, театрально закотила очі горі. – Чому не спитала його прізвище? – дівчина впала на моє ліжко і, підпихавши під живіт пухнастого ведмедя, підперла підборіддя долонями.

– І як ти собі це уявляєш? – В’юночок тьохнув, явно погоджуючись зі мною, але то було більше через те, що подруга принесла папугу у кімнату і повісила лакомину, що завжди купувала йому у зоокрамниці.

– Мовчи, зраднику! – шикнула на нього Мотя і майже роздратовано додала: – Дуже просто уявляю: чоловік...

– Ну, він досить молодий на вигляд, – перервала я.

– По цимбалах, молодий чоловік тоді, врятував тебе, купив телефон, а ти, окрім того, що він Богдан, більше нічого не знаєш! Це фіаско!

– Фіаско не фіаско, а я певна, що він більше не збирається зі мною зустрічатися.

– Саме тому він тебе і поцілував, – Мотря саркастично вигнула руду брову.

– Вважай, що то був прощальний поцілунок.

– Бздурня, – гнула своє дівчина.

– Та сама ти бздурня, кажу тобі, я це відчула.

– Яким місцем? Заднім?

– Переднім! – огризнулася.

– Ми повинні його знайти.

– Авжеж, – тепер очі горі закотила вже я, – у столиці всього лише кілька тисяч Богданів, знайдемо кожного. І для чого, я не розумію?!

– Для того, що такий чоловік, молодий до того ж, з твоїх же слів, зустрічається один на мільйон, може, він твоя доля, а ти і проклацала все. Ти багато хлопів зустрічала, щоб вони тобі телефон подарували, та ще й нічого за те не хотіли? Та вони зара за тарілку салату вдавляться!

– Так він його мені подарував, тому що через нього я втопила свій, якщо ти ще пам’ятаєш, і взагалі ти на чиєму боці, він назвав мій зад худорлявим!

– Психологія каже, що це теж спосіб залицяння, як ото смикати за косу, – не здавалася руда.

– Це маячня, нормальний чоловік не повинен починати з образ, – я нахмурилася.

– Так, він і не тобі сказав, а тому, хто з ним був, що тепер, людям уже не можна когось обговорювати? Треба вішати всіх, хто сміє щось не так бовкнути? Можна подумати, ми нікого й ніколи не обговорюємо, та ми як гієни ржемо з Бездумко у неї за спиною.

– Що повертає нас до думки, що Софа нам не подобається – зв’язок відчуваєш?

– Це інше, то ми, дівки, про дівок, а тут різні статі.

– З тобою неможливо сперечатися, – пирхнула я, – все одно все перевернеш догори дриґом.

– Нічого я не перевертаю, навпаки, у мене все по полицях. Він тобі пропонував тисячу баксів і телефон купив, значить, гроші у нього є. Симпатичний. Високий. Старший, але не на двадцять років – це грін флег.

– Тебе послухати, так він один великий грін флег.

– Можливо, от якщо у нього дівчина є, тоді він – ред флег.

– Ми цього і не дізнаємося, – я зневажливо змахнула рукою, і якось не дуже зрозуміла, чого це Мотря схопила мій гаджет.

– А от і дізнаємося! – дівчина підхопилася з дивана і прожогом кинулася на кухню, замкнувшись там.

– Мотя! – гиркнула я, поскакавши за нею.

– А що Мотя, у тебе тут контакт є, от я зараз все і дізнаюся!

– Мотре, я тебе вб’ю, клянуся! Навіть не думай!

– Нічого ти мене не вб’єш, ще й дякую скажеш!

Щосили вчепившись у ручку, відчайдушно смикала її до себе. Треба було видалити номер того Алекса ще вчора! Утім, я якось і не подумала про те, що Мотя як щось до голови собі візьме, її вже не спинити.

Несподівано замок клацнув, і я практично впала на подругу, ввалившись у кухню.

Ми мовчки борсалися, а потім, перечепившись через стілець, полетіли на підлогу.

Мотря заверещала, але нас обох розбирав сміх. Дівчина підняла руку з телефоном, і я все ніяк не могла дотягнутися до гаджета, а тоді кухню сповнив уже знайомий мені голос:

– Лабораторія металу, ви приперлись – ми не ждали. Це хто?

Мотя вже відкрила рота, але я встигла їй його затиснути. Зелені очі дівчини метали блискавки, але мені було байдуже.

– Хел-лоу? Ге-е-е-й-й? Банжу-у-у-у-р? Парлє ву франсе? Нє? Я чую твоє важке дихання на тому боці, маніяк недороблений. Шпрехен зі дойч? Людську мову розумієш?

Подруга затряслася від сміху і я теж ледве стримувалася.

– Ти що там ржеш? – продовжував Алекс. – Тобі скільки років, десять? Це ти так розважаєшся? Дзвониш на невідомі номери і дихаєш важко? Слухай, я тебе за номером знайду і пику начищу. Або говори, або я відключаюся. Рахую до двох... один...

Несподівано щось вологе торкнулося моєї долоні, і я, скрикнувши, прибрала руку від Мотріних вуст.

– Фу-у-у! Ти мене облизала! – завила, витираючи долоню об себе.

Дівчина ж, остаточно розвеселившись, підскочила на ноги і швидко заговорила:

– Ніякий я не маніяк, і мені не десять. Тебе Алексом звати?

– Ну, припустимо, що зранку так і було.

– А мене – Мотрею звати. Я – подруга Зоряни.

– А-а-а-а... Зірки вчорашньої. Тю, а чого ви там мені у вухо сичали?

– Ми не сичали, ми були незгодні в деяких моментах.

– Це в яких? – з цікавістю запитав хлопець.

Вставши на ноги, я загрозливо наближалася до Мотріної шиї.

– Неважливо. Будь нормальним хлопом, скажи, яке прізвище твого друга?

– А вам для чого?

– Сподобався він мені, – зареготала Мотя.

– Тобі, а не Зірці?

– Мені-мені, хочу от його на власні очі побачити!

– А, може, краще мене на власні очі побачиш?

– А що, ти теж красень?

– Аякже.

Мотря відскакувала від мене, як тільки мені вдавалося наблизитися, зупинившись, я красномовно провела ребром долоні вздовж своєї шиї. Дівчина лише змахнула вільною рукою і відбігла в інший бік.

– Я подумаю над пропозицією, але твій друг цікавить нас більше.

– То вже вас, а не тебе?

– А ти до слів завжди чіпляєшся?

– Я розставляю пріоритети.

– Просто скажи прізвище чи дай контакти, від тебе ж не відвалиться!

– Я своїх не здаю, і до того ж, який мені з того зиск, ти яка, гарна чи не дуже?