Розділ 15. Богдан

Себто сьогодні. Ну що це, як не доля? І шукати їх не доведеться, щоб поставити кілька цікавих запитань.

Мені не до кінця вірилося, що “Дикі Коні” могли бути причетними до того, що сталося з Зоряною, але життя навчило мене піддавати сумніву практично все, що я бачу і чую. Та й непогано буде, якщо вони знатимуть, що у дівчини хтось є.

Ні, я зовсім не збирався і надалі з’являтися у її житті, одначе вони-то про це не знатимуть, чи не так? Принаймні якийсь час, якщо візьмуть її до себе бек-вокалісткою.

Екран телефону згаснув, і тиша пустої квартири почала немовби насуватися на мене. Свідомість сама собою потягнулася до приємного спогаду. Солодкий, ледве вловимий аромат, м’які, теплі губи і тонкий стан у моїх обіймах.

Я ще коли викинув той злощасний букет у смітник, усе вирішив для себе. У цієї дівчини свій шлях. Можливо, що й дійсно до зірок, а може, просто вперед і до когось іншого.

Однак... мені чомусь забажалося її поцілувати, щоб бодай знати, як це.

Я мало не розсміявся з власних думок. Аякже, Бодю, стане вона відомою співачкою, тебе зупинить на вулиці блогерка з мікрофоном у вигляді жіночої сумочки і спитає: а яке ваше найбільше досягнення в житті? І ти з гордістю відповіси: співачку Зірку-Зоряну чули? Так, я її не тільки чув, а ще й цілував!

Не витримавши, таки заіржав уголос.

Ні. До чорта це все. Я лише запевнюся, що з нею все добре буде. Дізнаюся, хто був за кермом. Поговорю з хлопцями. Можливо, попридивляюся за нею якийсь час і на тому все.

Була лише одна проблема, а може, й декілька. Перша – я ніколи не любив нічні клуби. Друга – щоб поговорити з музикантами, треба якось потрапити за сцену. Можна з ноги, але навіщо, коли в мене є Алекс.

Глянув на годинник на стіні. Вже друга. Важко було сказати напевно, чи мій двоюрідний брат вже очуняв, оскільки він мав звичку грати усю ніч, а потім куняти на роботі, а в обідню перерву і зовсім дрихнути у своєму підвалі. Крамниця, звісно, належала не йому, а його батьку, і той фактично змусив Алекса там гарувати через те, що хлопець покинув університет і бренькав на гітарі й паяв гаджети замість чогось серйозного.

Серйозне у нашій родині – це бізнес. І ніяк інакше. Батько Алекса, мій дядько – Василь, хотів, щоб брат вивчився на юриста, як то кажуть, скрізь свої люди. Одначе Алекс хлопець творчий – чи не єдиний у нашій сім’ї, кому на вухо ніхто не наступав. Я щиро захоплювався його здатністю гнути свою лінію, бо дядько Василь йому ще й не платив за роботу, отака у нього фантазія, тож хлопець увесь час щось комусь лагодить. Не завжди вдало, але трохи грошенят у нього водиться, іноді ми з Альбертом підкидаємо, але він цього не любить.

Алекс відповів майже одразу і практично так, як я і очікував:

– І що то була вчора за фея? – голос брата злегка хрипів, значить, прокинувся не так уже й давно.

– Я б її феєю не назвав, у неї довгий і гострий язик.

– Ну, змія тоді, ти що, нарешті дослухався мамусі і вирішив зв’язати себе по руках і ногах?

– Ніт.

– Фух... радий це чути, а то пів ночі не спав, переживав за тебе.

– Розкажи. Ти знаєш нічний клуб «Динаміт»?

– Ні, що ти, мені двадцять три, я граю на басу і гадки не маю, що це за місце.

– Дуже добре, що знаєш, мені сьогодні туди треба.

– Нахіба, щоб усі подумали, що хтось викопав вампіра зі склепу і випустив його випити крові незайманих дівчат? – Алекс заіржав на тому кінці так, що мало не рохкав, гад рудий.

– З нас двох ти як раз такий блідий, щоб скидатися на вампіра. Мені туди треба, бо там виступають сьогодні “Дикі Коні”, у мене до них бесіда є.

– Ти що, різко меломаном став? Чи це учора ти з ними головами бився?

– Та не бився я з ними. З іншими.

– Тоді розповідай нормально, це через фею цю?

– Так, але зараз нічого не казатиму, розліпи до кінця очі, попрацюй, а ввечері до мене.

– Клянес-ся волоссям зі своєї гузиці, що все-привсе розповіси?

– Я тобі твоє звідти повидираю, будеш багато говорити.

– Ну і підеш тоді у “Динаміт” свій сам, та тебе навіть і не пустять туди.

– Чого б це? – я здивовано вигнув брови.

– Бо там нормальний двіж. Усі модні, а не у костюмах.

– Прямо так і не пустять?

– Ніт, так і бути, позичу тобі якісь лахи.

– А за лаштунки там можна потрапити?

– Можна.

– А про “Диких Конів” цих ти чув?

– Начебто, але я люблю щось важке, а вони більше по дівчатах.

– А рокери і металісти, ні? – протягнув я знущально, відчуваючи шкірою, як Алекс починає кип’ятитися.

– Ні!

– Не заливай мені, там кого не візьми, так пісні про те, як їх баби кидають, а вони страждають, – я і не думав зупинятися. – Тіпи в татуюваннях і шкірі скиглять про кохання під баси.

– Ну, знаєш, не всі такі! От Ронні*...

– Твій Ронні вже давно на тому світі.

– Яка хрін різниця, його музика нетлін, а він, на хвилиночку, не тільки пісні про драконів і королів співав, а ще й казав, що бити людей за поганий музичний смак – норма! От я твою дупу і наб’ю, на додачу до голови ще й сидіти не зможеш!

– Ну, все-все, дивись там, а то нервуватимеш і буде у тебе в двадцять три така ж сама пліш, як у твого Ронні улюбленого.

– Кінець тобі, – проричав Алекс і відключився, утім, я пречудово знав, що він з’явиться у мене під дверима ввечері, бо цікавість переможе бажання натовкти мені пику.

Що й казати, з братом краще не сперечатися з приводу його музичних вподобань, але завжди весело його злити. Ну і переклади найвідоміших рок-балад теж веселі. Я зовсім не збрехав, саме про кохання вони і співають. Власне кажучи, про що ще можна співати? У житті не так вже й багато речей, вартих того, щоб про них співали. Кохання варте.

Зітхнувши, обережно торкнувся синця – краще не стало. Доведеться випити бодай щось від болю і цього разу точно не коньяк.

Мені ще потрібно було попрацювати, і я щиро цьому радів, робота відверне мене від небезпечних думок.