Розділ 13. Зоряна

Вулиця виявилась вузькою і тихою, ліхтарі зрідка скиглили від поривів теплого вітру, а ми поступово вийшли до перехрестя. Чоловік викликав таксі й залишалося лишень чекати.

– Як багато зірок на небі сьогодні, – повільно проговорив Богдан, закинувши голову і засунувши руки в кишені штанів, – і Велика ведмедиця, і Чумацький Шлях видно добре, ти бачиш?

– Ні.

– То подивись, ходи, тут краще видно.

Я наблизилася до того місця, де стояв блондин і глянула в небо. І справді, зірки мерехтіли нескінченним візерунком на темному небі.

– Я теж хочу бути, як ті зірки, – вимовила тихо.

– Недосяжною? – чоловік вигнув брови.

– Сяяти.

– Гадаю, ти і зараз сяєш, Зоряно, просто твоє небо ще недостатньо набралося потрібною барвою, щоб це побачили й інші.

– Ти не пробував вірші писати? – спитала я з цікавістю.

– Ні. Ніколи в житті. Мене цікавлять речі більш земні.

– Наприклад?

– Наприклад, як заробити більше.

Саме в цю мить я чомусь подумала, що чоловік, котрий здатен вкласти трьох здорованів, може виявитися ким завгодно. Він легко придбав для мене телефон, у нього дорогий костюм, машина...

– А ти... чим ти займаєшся?

– Краду і грабую.

Певно вираз обличчя у мене став такий розгублений, що білявий, широко усміхнувшись, додав:

– Дебілів, що нападають на беззахисних дівчат. Нормальний я, казав же. Не краду, не бандит. Я бізнесмен. Займаюся будівництвом. Ходімо, наша карета прибула.

Карета виявилась невеликою. От дуже. Малолітражка чи що?

Можливо це мені тільки здавалося, може, цей монохромний займав стільки простору, що я ніяк не могла всістися так, щоб не торкатися його то ліктем, то коліном.

Богдан назвав мою адресу і, відкинувши голову назад, прикрив повіки.

Як я це знала? Нічого не могла з собою вдіяти, зиркала спроквола, намагаючись не повертати до нього голови.

Несподівано мого стегна торкнулися теплі пальці і я мало не звилася у повітря, але таки повернувшись до білявого, зрозуміла, що він банально спить, а рука і нахабні пальці, видно, діяли самі по собі.

Обережно охопивши широку долоню, повернула кінцівку власнику.

У вікні миготіли ліхтарі й вогні нічного міста, горіли вітрини й вивіски ресторанів, але я всього цього не помічала, бо серце важкими ударами билося в грудях. Такий простий доторк, а мені... сподобалось.

Як це так?

Певно, це щось з психологією пов’язане. Він же мене врятував, мій прадавній мозок у захваті – сучасний лицар озброївшись карате (чи як там називають ті прийоми) битою і пістолетом (цікаво, він справжній?) переміг злих орків Сарумана.

Так.

Вся причина в хімії мого тіла... гормонах там...

Тепла долоня знову ковзнула до мене, але тепер вже опинилася десь посередині між стегном і коліном.

Я дивилася на довгі пальці, у нього й манікюр був... виявляється, (тільки подумати!), перевівши погляд на власні короткі нігті, скривилася. Ну, а що? З довгими на піаніні не пограєш.

Чи зустрічала я колись хлопців з манікюром? Ноти святі, яка маячня лізе мені на думку!

Я міцно заплющила очі і беззвучно порахувала до п’яти.

Вже збиралася повторити процедуру повертання руки на законне місце, та, на щастя, таксі звернуло на знайому вулицю і зупинилося. Водій очікувально глянув на нас обох. На мене, яка кліпала очима і білявого, котрий спав.

– З вас п’ятсот, – вимовив чоловік доволі голосно.

– Скільки?! – я аж випрямилась на сидінні.

– Все за лічильником, нічний виклик, тариф підвищений.

– П’ятсот так п’ятсот, – несподівано прозвучав хрипкий голос Богдана, я озирнулася.

Білявий трухнув головою, неначе дворовий пес після дощу, а потім, здивовано глянувши на свою руку, що все ще лежала на моїй нозі, швидко її прибрав і поліз до кишені, зате я встигла помітити, як смикнулися кутки його губ.

Весело йому, ви гляньте тільки!

Чоловік розплатився і, кинувши мені коротке «зачекай», вийшов з машини.

Я й не одразу зрозуміла для чого, а тоді дверцята біля мене прочинилися і з темряви виринула рука.

– Ну, ходімо, д-доставлю зірку д-до самих дверей.

Водій тихо пирхнув, а тоді, немовби схаменувшись, вимовив:

– Гарного вечора.

Прийнявши допомогу цього лицаря без обладунків, вийшла з таксі.

– Ну, показуй... де твій п-під’їзд, – повільно протягнув Богдан і я мимохіть глянула на нього уважніше.

– Чого заїкаєшся? – спитала, зіщуливши очі.

– В машині розморило, н-нічого страшного.

– Аякже, гадаю, це тому, що ти випив.

– Можливо, але це не смертельно.

– А чому ти відпустив таксі, міг би одразу поїхати додому чи куди ти там збирався.

– Хочеш мене с-с-п-пекатися? – чоловік криво усміхнувся і трохи хитнувся із боку в бік.

– Хочу, щоб ти цілим додому дістався.

– Т-так скоро?

– Що скоро? – я нахмурилась, не розуміючи, куди цей монохромний хилить.

– Не очікував, – він приклав руку до серця, – щ-що мої чари п-подіють на тебе так швидко і т-ти станеш переживати за мою шкуру.

– Я не переживаю!

– А я от за твою переживаю, і д-до того ж, на т-тобі мій піджак.

– Я тобі його повертаю, – вимовила, скидаючи тканину з плечей і одразу ж відчувши прохолоду, на шкірі мурахи виступили.

– Н-ні. Н-не треба. Я т-т-тебе до д-д-дверей проведу і піду.

– І все ж таки… чому ти заїкаєшся, ти ж наче не заїкався до того…

Чоловік мовчки знизав плечима і, простягнувши до мене руку, поправив піджак, накидаючи його мені на плечі.

– Це від стресу, чи не так? – здогадалася я.

– Якого ще ст-т-тресу? – Богдан кліпнув очима.

– Ну, ти побився і все таке.

– Все т-таке т-тут ні до чого. В-все, пішли.

– Ти не відчепишся по-хорошому? – спитала з надією.

– Н-ні. Тільки, якщо знов мені п-п-пику п-перцем за-п-пшикаєш.

Кивнувши, повернулася до чоловіка спиною і пішла у бік свого під’їзду. Позаду почулися важкі кроки, а за мить, він вже тупотів поряд.