Свобода теж потребує тренування

Данило приїхав додому після чергового важкого дня.

Він знав, що Марк уже одужує і хірургічний нагляд йому більше не потрібен.

Отже, можна було нарешті подумати про себе.

Про відпустку.

Данило взяв телефон і набрав Стаса.

— Алло?

— Привіт. Ти зайнятий?

— Уже ні. А що?

— Я тут подумав… Перші декілька днів відпустки я точно хочу провести в селі.

Стас одразу зрозумів, про яке село йдеться.

— У нашому?

— У нашому.

— Давно там не були.

— Саме тому.

На кілька секунд запала тиша.

Наче обоє одночасно згадали те саме.

Дорогу до річки.

Старий двір.

Літо.

Дитинство.

Часи, коли найбільшою проблемою було встигнути додому до того, як мама почне сваритися.

— Добре, — сказав Стас. — Я з тобою.

— Перші кілька днів там. А потім…

— А потім що?

Данило усміхнувся.

— А потім аеропорт.

— У сенсі?

— У прямому.

— Данило, ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— І куди?

Данило зробив паузу.

— До океану.

На тому кінці запала тиша.

А потім Стас розсміявся.

— Ти після важкого дня зовсім з глузду з’їхав?

— Можливо.

— І тобі це подобається?

— Дуже.

Стас ще трохи помовчав.

— Знаєш що? Мені теж.

— Тоді домовились.

— Домовились.

Вони ще не знали, який саме буде маршрут.

Не знали, де житимуть.

Не знали, що робитимуть біля океану.

Але вперше за довгий час це не мало значення.

Спочатку — кілька днів у селі.

Там, де вони колись були просто хлопцями.

А потім — літак.

Океан.

І кілька днів, коли можна буде не бути ніким.

Просто Данилом і Стасом.

— Ти серйозно вирішив не залишати мені шансів відмовитися?

— Саме так.

— Тоді я з тобою.

Стас на мить замовк.

У нього якраз не було зараз активного графіку.

Ніяких виступів один за одним.

Ніяких вечорів, коли треба виходити на сцену й за кілька хвилин змусити зал сміятися.

Ніяких нових жартів, які потрібно вигадувати, навіть коли всередині зовсім не смішно.

Він любив свою роботу.

Справді любив.

Але останнім часом почав помічати, як втомився постійно бути смішним.

Постійно щось вигадувати.

Підхоплювати настрій інших.

Наче якщо він одного вечора вийде на сцену без жарту, хтось обов’язково запитає:

«А що з тобою?»

А зараз йому хотілося просто помовчати.

І це не здавалося страшним.

— Знаєш, — сказав він, — мабуть, це саме те, що мені зараз треба.

— Село?

— І село теж.

Стас усміхнувся.

— А океан?

— Особливо океан.

— Від чого тікаєш?

Стас задумався.

— Ні від чого.

Пауза.

— Просто хочу трохи відпочити від цього награного гумору.

Данило нічого не відповів.

Бо зрозумів.

Вони обоє втомилися від ролей.

Один — від ролі бездоганного хірурга.

Другий — від ролі людини, яка завжди має бути веселою.

І, можливо, саме тому їм зараз так хотілося в село.

А потім — до океану.

Туди, де ніхто нічого від них не вимагатиме.

Де можна буде мовчати.

Сміятися, коли справді смішно.

І просто бути собою.
Спочатку вони їхали мовчки.

Кожен дивився у своє вікно, ніби намагався звикнути до самої думки, що вони справді це зробили.

Залишили лікарню.

Залишили місто.

Залишили роботу, графіки, пацієнтів, дзвінки, повідомлення.

І просто поїхали.

Стас першим порушив тишу.

— Ти взагалі розумієш, що ми зараз робимо?

Данило усміхнувся.

— Не дуже.

— Ми їдемо в село.

— У наше село.

Стас на секунду замовк.

— Ти пам’ятаєш, коли ми востаннє отак просто їхали туди?

Данило похитав головою.

— Напевно, ще коли в нас не було причин туди не їхати.

Стас засміявся.

— А тепер у нас є причина.

— Яка?

— Відпустка.

Данило подивився на дорогу.

Слово все ще звучало якось незвично.

Відпустка.

Не кілька вільних днів між чергуваннями. Не вихідний, який можна заповнити справами. Не час, коли він нарешті зможе доробити те, що не встиг.

А справжня відпустка.

Він видихнув.

— Дивно.

— Що?

— Що ми нікуди не запізнюємося.

Стас повернувся до нього.

— Оце, до речі, найстрашніше.

Данило засміявся.

Вони знову замовкли.

За вікном місто поступово залишалося позаду. Будинки ставали нижчими, дорога — вільнішою, а навколо з’являлося більше зелені.

І чим далі вони їхали, тим сильніше обидва усвідомлювали:

вони справді їдуть.

У село.

Потім — в аеропорт.

А потім — до океану.

Ще кілька днів тому це звучало як розмова між двома друзями, які просто втомилися.

А тепер це було їхньою реальністю.

Стас подивився на Данила.

— Ми ж реально до океану полетимо?

— Реально.

— Без жартів?

— Без жартів.

Стас усміхнувся й відкинувся на сидіння.

— Господи. А ми точно дорослі люди?

Данило засміявся.

— Не знаю.

І вперше за довгий час його це абсолютно влаштовувало.