Дай мені подихати

Оленка була дуже щаслива.

У неї нарешті була відпустка.

Ще кілька хвилин тому вона навіть не знала, що це станеться. А тепер стояла посеред лікарняного коридору й намагалася зрозуміти, що взагалі роблять люди, коли їм раптом не потрібно нікуди поспішати.

Вона не мала жодного плану.

Ні квитків.

Ні заброньованого готелю.

Ні навіть приблизного уявлення, куди їй хочеться.

Але чомусь це зовсім не засмучувало.

Навпаки.

Вперше за довгий час попереду було щось порожнє.

І це порожнє дуже хотілося заповнити чимось хорошим.

Тільки чим?

Оленка задумалась.

Вона точно знала, хто може знати відповідь.

Аліса.

Якщо хтось і вмів перетворити звичайний день на подію, то це була вона.

Оленка дістала телефон і набрала її номер.

— Алло?

— Алісо, привіт.

— Привіт. Щось сталося?

— Ні.

Оленка усміхнулася.

— Мені просто щойно сказали, що я йду у відпустку.

— Ого! — одразу ожила Аліса. — І що ти будеш робити?

Оленка засміялася.

— Оце я й хотіла в тебе запитати.

На тому кінці запала коротка пауза.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Тобто ти отримала відпустку й навіть не знаєш, що з нею робити?

— Саме так.

Аліса засміялася.

— Тоді в мене для тебе є ідея.

Оленка одразу насторожилася.

— Яка?

— Приїжджай до мене.

— І що ми будемо робити?

— Поки не знаю.

Оленка засміялася ще сильніше.

— Алісо!

— Ну а що? Ти ж дзвонила людині, яка знає, що робити з відпусткою.

— Саме так.

— Тоді слухай уважно: я не знаю.

Оленка вперше за весь день відчула полегшення.

Можливо, їй і не потрібно було знати.

Можливо, відпустка саме для цього й існувала.

Щоб хоча б на кілька днів перестати бути тією, яка завжди знає, що робити.

Аліса замовкла, тримаючи телефон біля вуха.

Вперше вона справді не знала, що відповісти.

І, дивно, але цього разу їй не було від цього страшно.

Раніше на будь-яке питання в неї мала бути відповідь.

Що робити.

Куди йти.

Як правильно.

Що краще.

Як допомогти.

Як усе організувати.

А тепер вона вперше дозволила собі сказати:

«Я не знаю».

І не виправдовуватися за це.

Не шукати відповідь за п’ять секунд.

Не відкривати телефон, щоб знайти правильний варіант.

Просто не знати.

Але при цьому — хотіти дізнатися.

Можливо, саме тому розмова з Оленкою так її зачепила.

Їй раптом подумалося, що час разом може стати для них обох чимось більшим, ніж просто відпусткою.

Може, їм справді потрібно кудись поїхати.

Туди, де ніхто не знає їхніх ролей.

Де вони не лікар і не пацієнт.

Не донька, яка всіх розуміє.

Не дівчина, яка всіх рятує.

Просто дві жінки, які одного дня прокинулися і вирішили нічого не вирішувати.

— Оленко, — раптом сказала Аліса.

— М?

— А давай просто поїдемо?

— Куди?

Аліса усміхнулася.

— В інше місто.

— Яке?

— Не знаю.

— Алісо…

— Або взагалі в іншу країну.

Оленка засміялася.

— Ти зараз серйозно?

— Вперше — так.

Аліса подивилася у вікно.

За ним було звичайне місто.

Те саме.

З тими самими дорогами, будинками, справами й людьми.

І їй раптом захотілося побачити інше.

Не для того, щоб втекти.

А щоб нарешті побачити себе не в тому житті, до якого вона так звикла.

— Давай просто поїдемо, — повторила вона. — А там, може, й прийде рішення, як змінити життя.

Оленка мовчала.

— А може, не прийде, — продовжила Аліса. — І знаєш що?

— Що?

— Нічого страшного.

Вона засміялася.

— Може, ми вперше просто не будемо думати.

Оленка усміхнулася.

— Звучить небезпечно.

— Саме тому й хочу.

І вони ще не знали, куди поїдуть.

Не знали, на скільки.

Не знали, що там знайдуть.

І навіть не знали, чи справді хочуть змінити своє життя.

Але вперше це було неважливо.

Бо іноді, щоб знайти новий маршрут, треба спочатку перестати вимагати від себе знати, куди ти йдеш.

Аліса чекала Оленку в гості.

Вони домовилися, що спочатку просто пообідають, а вже потім вирішать, куди саме їм їхати.

Куди — досі було загадкою.

Але цього разу ніхто не поспішав її розгадувати.

Якраз до її приходу Майя приготувала обід.

Справжній домашній обід — із запахом гарячої їжі, який розходився всією квартирою, і столом, за яким нарешті не потрібно було нікуди поспішати.

— Мамо, Оленка скоро прийде, — сказала Аліса, заглядаючи на кухню.

— Я знаю. Ще п’ять хвилин — і все буде готово.

Майя виклала останню страву на стіл і подивилася на доньку.

— А ви вже вирішили, куди їдете?

Аліса усміхнулася.

— Ні.

— Тобто?

— Нікуди.

Майя здивовано підняла брови.

— Алісо…

— Ми ще не знаємо, куди хочемо.

Майя хотіла щось сказати, але зупинилася.

І лише усміхнулася.

Можливо, це вперше донька не мала готового плану.

І, можливо, вперше це було не проблемою.

У двері подзвонили.

— Це Оленка, — сказала Аліса.

Вона побігла відчиняти.

— Привіт!

— Привіт!

Оленка зайшла, зняла взуття й одразу відчула запах їжі.

— Боже, як смачно пахне.

— Це мама.

— Тоді я вже люблю вашу подорож.

Аліса засміялася.

— Ми ще навіть не знаємо, куди їдемо.

— Тим краще.

Майя вийшла з кухні й усміхнулася Оленці.

— Ну що, дівчата? Спочатку їмо. А потім уже рятуємо ваше життя.

— О, — Оленка сіла за стіл. — Саме за цим я й приїхала.

Аліса сіла поруч.

І на кілька годин їхнє велике питання «що робити далі?» залишилося без відповіді.

Бо зараз перед ними був просто обід.

Тепла їжа.

Розмови.

Сміх.

І життя, яке вперше не вимагало від них жодного рішення.