Оцей момент

За годину до прильоту Еріки Сергій уже сидів у машині.

Він міг би приїхати пізніше.

Набагато пізніше.

Водій кілька разів питав, чи не потрібно перенести виїзд, але Сергій тільки коротко відповідав:

— Їдемо.

Йому не хотілося запізнитися навіть на кілька хвилин.

Хоча ще кілька місяців тому він сам не розумів людей, які приїжджали в аеропорт заздалегідь, щоб просто чекати.

Тепер він був одним із них.

На сусідньому сидінні лежав букет.

Сергій час від часу поглядав на нього.

Потім знову дивився у вікно.

Місто пропливало повз нього, але він майже не помічав дороги.

Він думав про Еріку.

Про те, як вона вийде із зони прильоту.

Чи побачить його одразу?

Чи усміхнеться?

Чи обійме?

А якщо ні?

Він сам не очікував від себе цих думок.

Зазвичай він знав, що робити в будь-якій ситуації.

Підготувати.

Прорахувати.

Передбачити.

Забезпечити.

А зараз не міг передбачити навіть перші десять секунд їхньої зустрічі.

І це дивним чином його хвилювало.

Він узяв телефон.

На екрані було кілька десятків повідомлень.

Помічник писав про зустріч, яка мала відбутися ввечері.

Хтось чекав підтвердження документів.

Хтось нагадував про дзвінок.

Сергій переглянув усе це, заблокував телефон і поклав його екраном донизу.

Сьогодні це могло почекати.

Він уперше не відчував провини через те, що не відповідає одразу.

Замість цього відкрив повідомлення Еріки.

Останнє було простим:

«Скоро буду»

Він усміхнувся.

Надрукував:

«Чекаю».

Подивився.

Видалив.

Написав:

«Я вже в аеропорту».

Знову видалив.

Потім просто заблокував телефон.

— Господи, — тихо пробурмотів він сам до себе.

Водій глянув у дзеркало.

— Щось не так?

— Все нормально.

Але вперше за довгий час Сергій не був упевнений, що це правда.

Він знову подивився на букет.

— А раптом їй не сподобається?

Водій нічого не відповів.

Та й Сергій, здається, не чекав відповіді.

Він сам не впізнавав себе.

Людина, яка могла за один дзвінок вирішити питання на мільйони, зараз переживала через те, чи правильно вибрала квіти для однієї жінки.

І саме це його лякало.

Бо Еріка перестала бути просто людиною, яку йому хотілося бачити.

Вона стала людиною, чия реакція була для нього важливою.

Машина звернула до аеропорту.

Сергій подивився на годинник.

Ще двадцять хвилин.

Він відкинувся на сидіння, заплющив очі й тихо видихнув.

«Спокійно».

Але всередині все одно було неспокійно.

Він не знав, що скаже їй.

Не знав, як вона змінилася.

Не знав, що буде між ними після цієї зустрічі.

І вперше йому навіть не хотілося знати наперед.

Хотілося просто побачити її.

А далі…

Далі вони розберуться разом.

Сергій побачив її майже одразу.

І завмер.

На якусь мить йому здалося, що навколо стало надто багато людей, надто багато шуму, надто яскравого світла. Але він чув тільки власне серце.

Еріка теж його побачила.

Вона зупинилася.

Вони стояли один навпроти одного через кілька метрів, і жоден не поспішав скорочувати цю відстань.

Сергій тримав у руці букет.

Вона дивилася на квіти, потім на нього.

На його обличчі не було звичної впевненості. Лише погляд, у якому він уже не вмів приховувати, наскільки сильно скучив.

Еріка зробила один крок.

Зупинилася.

Сергій ледь помітно усміхнувся, але теж не рушив.

Наче чекав від неї дозволу.

— Привіт, — нарешті сказала вона.

Голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

— Привіт.

І знову тиша.

Між ними було всього кілька кроків, але зараз ця відстань здавалася набагато більшою.

Еріка нервово поправила ремінець сумки.

— Ти справді приїхав.

— Я ж обіцяв.

Вона подивилася йому просто в очі.

— Я не була впевнена.

Ці слова змінили його вираз обличчя.

Сергій зробив крок уперед.

Тепер між ними залишилося зовсім мало простору.

Він хотів щось сказати, але передумав.

Погляд ковзнув по її обличчю, затримався на очах.

Еріка теж не відводила погляду.

На секунду їй здалося, що він зараз її обійме.

Але Сергій зупинився.

Ніби боявся зробити щось не те.

І саме ця його нерішучість раптом розтопила останню напругу.

Еріка зробила ще один крок.

— Я скучила, — прошепотіла вона.

Сергій видихнув, наче тільки тепер дозволив собі це зробити.

— Я теж.

Вона першою простягнула руки.

І лише тоді він обійняв її.

Спочатку обережно, ніби все ще не вірив, що вона справді стоїть перед ним.

А потім притиснув до себе сильніше.

Еріка заплющила очі.

На кілька секунд зникли аеропорт, люди, оголошення, шум валіз.

Залишилися тільки вони.

Сергій заплющив очі й подумав, що, можливо, саме цього йому бракувало весь цей час.

Не слів.

Не пояснень.

Просто відчути, що вона поруч.

Вони ще кілька секунд стояли так, не поспішаючи відпускати одне одного.

Першою відсторонилася Еріка.

Вона подивилася на нього й усміхнулася.

— Я хочу кави.

Сергій ледь підняв брову.

— Зараз?

— Ні, через три години.

Він засміявся.

— Добре. Каву так каву.

— І щось смачненьке.

— Щось смачненьке?

— Так.

— Я можу купити тобі все, що ти захочеш.

— Не треба все.

Вона хитро примружилася.

— Мені треба щось смачне. Але щоб ти не почав зараз замовляти половину меню.

— Я не…

Еріка подивилася на нього так, що він сам зрозумів: вона не повірить.

— Добре, — засміявся Сергій. — Можливо, я б замовив трохи більше.

— От бачиш.

Він узяв її валізу.

— Тоді сама обираєш.

— Із задоволенням.

Вони рушили до кав’ярень у терміналі.

Сергій ішов поруч, час від часу поглядаючи на неї, ніби все ще перевіряв, чи вона справді тут.

Еріка помітила це.

— Ти чого на мене так дивишся?

— Намагаюся звикнути.

— До чого?

— До того, що ти тепер поруч.

Вона усміхнулася.

— Звикай.

Біля вітрини Еріка зупинилася.

Там були круасани, тарталетки, сирники, булочки з корицею й десятки інших десертів, які вона почала розглядати з такою серйозністю, ніби від її вибору залежала доля всього вечора.

Сергій стояв поруч і терпляче чекав.

— Ну?

— Не знаю.

— Що не знаєш?

— Що хочу.

— Бери все.

— Сергію!

— Що?

— Я не збираюся їсти все це.

— Я теж не збираюся.

— А хто тоді?

Він подивився на неї абсолютно серйозно.

— Не знаю. Але проблема буде вирішена.

Еріка розсміялася.

— Ти неможливий.

— Зате голодною тебе не залишу.

Вона ще раз подивилася на вітрину.

— Добре. Круасан.

— Який?

— З мигдалем.

— І кава?

— Лате.

— Ще щось?

Еріка задумалася.

— Ні.

Сергій уже дістав гаманець.

— Точно?

Вона схопила його за руку.

— Точно.

Він подивився на її пальці на своїй руці й усміхнувся.

— Добре.

І цього разу він навіть не став сперечатися.

Вони сіли біля вікна.

Еріка зробила перший ковток кави, відкусила шматочок круасана й задоволено видихнула.

— Ось.

— Що?

— Оце я й хотіла.

— Каву?

— Ні.

Вона подивилася на нього поверх чашки.

— Оцей момент.

Сергій нічого не відповів.

Просто усміхнувся.

Бо вперше за дуже довгий час йому теж не хотілося нікуди поспішати.