Вечір без глядачів

Станіслав ще кілька хвилин сидів на лавці і дивився услід Оленці.

Вона вже зникла за поворотом, а він усе ще усміхався.

Не тому, що було смішно.

Просто так було звичніше.

Посміхатися, коли не знаєш, що сказати.

Жартувати, коли стає незручно.

Перетворювати будь-яку серйозну розмову на щось легке, щоб ніхто не встиг побачити, що за цим стоїть.

Він витягнув телефон і машинально відкрив соцмережі.

Кілька нових повідомлень.

Реакції на його останнє відео.

Запрошення на якийсь захід.

Хтось написав: «Ти сьогодні знову розірвав».

Станіслав усміхнувся.

Звичайно, розірвав.

Він завжди мав бути тим, хто розриває.

Тим, хто заходить у кімнату — і одразу стає трохи веселіше.

Тим, хто знає, що сказати, коли всі мовчать.

Тим, хто може пожартувати навіть тоді, коли самому хочеться мовчати.

Телефон знову засвітився.

Він подивився на екран.

Палець завис над клавіатурою.

Хотілося комусь написати.

Не жарт.

Не мем.

Не «ну що, як ти?».

Не щось, що можна було б перевести в сміх.

Просто: «Мені сьогодні якось порожньо».

Він набрав ці слова.

Подивився.

І стер.

Станіслав поклав телефон поруч із собою.

У парку було шумно. Діти бігали між деревами, хтось вигулював собаку, неподалік сміялася компанія підлітків.

Усі кудись поспішали.

А він раптом зрозумів, що вперше за довгий час нікуди не треба.

І це виявилося страшніше, ніж він очікував.

Бо коли навколо немає глядачів, не потрібно бути смішним.

Не потрібно тримати обличчя.

Не потрібно рятувати атмосферу.

Можна просто сидіти.

І відчути, наскільки тихо всередині.

Станіслав відкинувся на спинку лавки й заплющив очі.

І раптом подумав про Оленку.

Про те, як вона дивилася на нього, коли він жартував.

Не сміялася одразу.

Наче чекала, поки він скаже щось справжнє.

Від цієї думки йому стало трохи не по собі.

Бо, можливо, вперше за довгий час хтось дивився не на його жарти.

А на нього самого.

Станіслав відкрив очі.

Подивився на порожнє місце поруч.

І тихо засміявся.

Цього разу — без жодної причини.

Можливо, тому що не знав, що ще робити.

А можливо, тому що сміх давно став його найнадійнішим способом не відповідати на просте запитання:

«А як ти насправді?»

І цього вечора відповідь уперше не знаходилася.

Телефон у кишені раптом завібрував.

Станіслав дістав його, навіть не дивлячись на екран.

— Алло?

— Ти де?

Голос Данила був втомлений, але незвично легкий.

— У парку.

— Сам?

Станіслав озирнувся.

— А ти що, стежиш за мною?

— Просто знаю тебе. Якщо ти сидиш сам у парку посеред дня — або тебе вигнали з дому, або ти знову щось придумуєш.

— Третій варіант, — усміхнувся Станіслав. — Я просто красивий і загадковий.

— Ага. Особливо загадковий.

Станіслав тихо засміявся.

— Що тобі треба?

— Приїжджай до мене.

— Зараз?

— Зараз.

На кілька секунд запала пауза.

— А в тебе хіба не робота?

— Уявляєш, — Данило театрально видихнув у слухавку, — у мене сьогодні нарешті вільний вечір.

— Це як?

— Сам не знаю. Жодного пацієнта після сьомої. Ніхто не дзвонить. Ніхто не просить «буквально на п’ять хвилин». Навіть інтерн сьогодні мене пожалів.

— Тобто ти вижив?

— Поки що.

— І що будемо робити?

— Пити щось, їсти щось і говорити про життя, поки не зрозуміємо, навіщо взагалі це почали.

— Небезпечно.

— Тому я тебе й кличу.

Станіслав усміхнувся.

Він подивився на доріжку, якою щойно пішла Оленка.

Ще хвилину тому йому хотілося залишитися тут самому.

А тепер чомусь захотілося кудись поїхати.

— Добре, — сказав він. — Буду.

— Оце інша справа. І, Ста…

— М?

— Без своїх концертів, добре?

Станіслав насупився.

— Яких ще концертів?

— Отих, де ти дві години всіх смішиш, а коли я питаю, як ти, кажеш: «Та нормально».

Станіслав замовк.

На тому кінці Данило теж нічого не сказав.

— Добре, — нарешті відповів Станіслав. — Постараюсь.

— От і домовились.

Вони попрощалися.

Станіслав ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, хоча дзвінок уже закінчився.

Потім встав із лавки.

І вперше за весь цей вечір його усмішка була не для когось.

Він просто усміхнувся сам собі.

— Ну що ж, докторе, — пробурмотів він. — Готуйся. Твій пацієнт їде.

І рушив із парку.

Дорогою до Данила Станіслав увімкнув музику, але вже за кілька хвилин зробив тихіше.

Чомусь сьогодні не хотілося нічого слухати.

Він дивився у вікно на знайомі вулиці й раптом згадав їхнє село.

Вони з Данилом виросли там, де всі знали всіх.

Де про дитячі витівки дізнавалися швидше, ніж батьки встигали їх помітити.

Вони разом ганяли на велосипедах, ловили рибу, поверталися додому брудними після дощу й отримували прочухана за те, що знову десь лазили, хоча мати Станіслава завжди казала, що це Данило його підбурив.

Хоча найчастіше все було навпаки.

Данило з дитинства був тим самим хлопчиком, якого дорослі любили ставити за приклад.

— От подивись на Данила.

Станіслав чув це сотні разів.

— Данило добре вчиться.

— Данило допомагає батькам.

— Данило знає, ким хоче стати.

— Данило такий серйозний хлопець.

А Станіслав був…

Станіславом.

Він міг на уроці розсмішити весь клас, придумати дурнувату сценку на шкільне свято або влаштувати концерт просто посеред подвір’я.

І коли дорослі зітхали:

— Чому ти не можеш бути таким, як Данило?