8.Дресирований страх

Андрій прокидався за три хвилини до будильника.

Не тому, що висипався.

Просто організм давно знав: о 6:30 потрібно відкривати очі.

Телефон лежав екраном донизу, заряджений на сто відсотків. Ключі — у маленькій чорній мисці біля дверей. Гаманець — у внутрішній кишені куртки. Документи — в окремій папці.

Навіть парасольку він носив із собою тоді, коли прогноз обіцяв нуль відсотків опадів.

Андрій не любив сюрпризів.

Він любив, коли все було передбачувано.

О 6:34 він уже стояв під душем.

О 6:47 — пив каву.

О 6:55 — перевіряв пошту.

О 7:10 — виходив із квартири.

Якщо ліфт приїжджав одразу — чудово.

Якщо ні — він ішов сходами.

Андрій завжди мав запасний варіант.

На випадок заторів — метро.

На випадок метро — таксі.

На випадок таксі — пішки.

На випадок дощу — парасолька.

На випадок хвороби — страховка.

На випадок втрати роботи — гроші на рахунку.

На випадок самотності…

Тут запасного варіанту не було.

Але про це Андрій не думав.

Він узагалі не любив думати про речі, для яких не існувало чіткого плану.

Йому часто казали, що він неймовірно сміливий.

— Ти такий спокійний, — захоплювалися друзі. — Тебе взагалі щось може налякати?

Андрій зазвичай усміхався.

— Ні.

Він брехав.

Просто дуже давно навчився цього не помічати.

Його страх не кричав.

Не кидався на нього вночі.

Не змушував тремтіти.

Він був набагато розумнішим.

Він просто переконував Андрія, що кожне його рішення — правильне.

Не звільняйся — раптом не знайдеш кращої роботи.

Не закохуйся — раптом тебе покинуть.

Не ризикуй — раптом не вийде.

Не довіряй — раптом скористаються

Не кажи «я не знаю» — раптом подумають, що ти слабкий.

І Андрій слухав.

Рік за роком.

Рішення за рішенням. Поки одного дня вже не міг зрозуміти: де закінчувався він

І починався його страх.

Він працював фінансовим аналітиком у великій компанії й за останні кілька років настільки добре навчився рахувати чужі гроші, що іноді жартував: власні він уже теж сприймає як таблицю.

Андрій любив порядок. Не той ідеальний порядок, коли все розкладено за кольорами. Просто йому подобалося знати, де що лежить.

Він не любив захаращувати квартиру непотрібними речами. У нього було небагато одягу, але кожна річ була якісною. Кілька хороших сорочок, джинси, светри, пальто на осінь.

Він майже не купував нічого спонтанно.

Якщо йому подобалися нові навушники, він спочатку читав відгуки, порівнював характеристики, дивився кілька оглядів, а вже потім купував. Так само обирав ресторани, готелі, техніку і навіть спортзал.

Андрій ходив у басейн двічі на тиждень і ще кілька разів на тиждень займався в залі. Йому подобалося відчуття, що тіло теж можна привести до ладу, якщо докласти достатньо дисципліни.

Він взагалі вважав дисципліну однією з найважливіших речей у житті. У вільний час читав книги про бізнес, психологію та інвестиції.

Іноді дивився футбол. Раз на кілька місяців зустрічався з друзями — зазвичай у тому самому ресторані, який вони любили ще зі студентських років.

Андрій не був нудним.

Принаймні сам так не вважав.

Він умів жартувати, підтримати розмову, міг до ночі говорити про роботу, подорожі, автомобілі або новий серіал.

Просто не любив зайвого шуму навколо себе.

У нього було кілька близьких друзів, з якими він підтримував зв’язок роками.

Не сотні контактів. Не десятки компаній. Йому вистачало своїх людей.

Окреме місце серед них займала Оксана.

Вони зустрічалися майже два роки.

Разом не жили.

У кожного була своя квартира, свої звички, свій ритм.

Але вони регулярно бачилися після роботи, проводили разом вихідні, їздили кудись на кілька днів.

Оксана була легшою за нього.

Вона могла написати серед робочого дня:

«Я сьогодні хочу морозиво. Поїхали».

І Андрій майже завжди відповідав: «О котрій?»

Вона сміялася з цього.

— Ти навіть морозиво плануєш?

— А що не так?

— Нічого. Ти просто Андрій.

Вона знала його таким.

Зібраним.

Спокійним.

Надійним.

Він завжди приїжджав вчасно.

Якщо обіцяв — робив.

Якщо домовлялися зустрітися — не зникав.

Якщо Оксані було погано — приїжджав.

Можливо, саме тому вона так легко почувалася поруч із ним.

З Андрієм було безпечно.

Іноді Оксана намагалася додати в його життя трохи хаосу.

Пропонувала кудись поїхати без плану.

Купувала квитки на концерт в останню хвилину.

Могла витягнути його гуляти о десятій вечора просто тому, що їй захотілося кави.

Андрій бурчав.

Але йшов.

Він любив Оксану.

Принаймні так думав.

Йому подобалося, що вона поруч.

Подобалося повертатися після важкого дня й бачити її повідомлення.

Подобалося, коли вона засинала в нього на плечі.

Подобалося знати, що є людина, якій можна зателефонувати ввечері.

У їхніх стосунках не було великих сварок.

Не було драм.

Не було причин розходитися.

Усе було добре.

Навіть дуже добре.

Андрій просто не знав, що іноді «добре» — це ще не те саме, що «живе».