Голос Домінікани

— Алло?

Сергій почув її голос.

І на секунду забув, навіщо телефонував.

Він стільки разів уявляв цей момент, що в його голові вона звучала по-різному.

То сміялася.

То питала, чому він так довго мовчав.

То говорила, що теж пам’ятала його.

Але справжня Еріка просто сказала:

— Сергію?

Він усміхнувся.

— Так.

— Ти передзвонив.

— Передзвонив.

На тому кінці запала коротка тиша.

— Я вже й не думала, що ти це зробиш.

Сергій опустив погляд.

— Я теж.

Еріка тихо засміялася.

Та сама інтонація.

Така сама легкість, яка колись звела його з розуму.

— Ти завжди такий серйозний?

— Зазвичай.

— А сьогодні?

Сергій подивився у темне вікно.

— Сьогодні не знаю.

— Значить, я вчасно подзвонила.

— Ти дзвонила першою.

— На твій день народження.

— Я пам’ятаю.

— Я думала, ти хоча б тоді скажеш мені «привіт».

— Я хотів.

— Але?

Він усміхнувся.

— Але не сказав.

— Це дуже в твоєму стилі.

— Ти мене пам’ятаєш?

Питання вирвалося швидше, ніж він встиг його зупинити.

Еріка замовкла.

— Звісно, пам’ятаю.

Ці три слова чомусь виявилися важчими за все, що він міг почути.

— Я чомусь згадала тебе нещодавно, — продовжила вона.

— Чому?

— Не знаю.

— Просто так?

— Мабуть.

Сергій засміявся.

— Ти й зараз відповідаєш «мабуть».

— А ти й зараз ставиш забагато запитань.

Він почув її усмішку.

І раптом знову побачив той вечір.

Море.

Тепле повітря.

Її волосся, яке постійно роздував вітер.

Її сміх.

І те відчуття, яке тоді так налякало його.

Бо Еріка була людиною, яка нічого не обіцяла.

Не вимагала.

Не планувала.

Не прив’язувалася.

Вона просто жила.

І саме тому поруч із нею Сергій уперше за багато років відчув, наскільки сильно він сам себе стримував.

— А ти? — раптом запитала вона.

— Що я?

— Чому передзвонив?

Сергій мовчав.

Він міг сказати правду.

Що кілька років носив у собі її номер.

Що час від часу згадував її.

Що іноді уявляв, як вони випадково зустрінуться.

Що сьогодні відкрив стару коробку, знайшов її фотографію і зрозумів, що більше не хоче мовчати.

Але замість цього сказав:

— Хотів почути тебе.

Еріка знову замовкла.

Цього разу довше.

— І що, почув?

Сергій усміхнувся.

— Так.

— І?

Він заплющив очі.

— Не пошкодував.

Вона засміялася.

— Ти зовсім не змінився.

— А ти?

— Я?

— Змінилася?

— Напевно.

— Як?

— Навчилася не ускладнювати те, що може бути простим.

Сергій замислився над її словами.

Вона завжди була такою.

Для неї стосунки не були про плани, гарантії чи страх втратити.

Вона могла бути поруч, поки їй добре.

А коли переставало бути добре — йшла.

Без драм.

Без пояснень на двадцять сторінок.

Без обіцянок назавжди.

І колись Сергія це лякало.

А тепер він раптом подумав, що, можливо, саме цього йому бракувало.

Не людини, яка залишиться назавжди.

А людини, поруч із якою можна не боятися, що вона піде

— Сергію?

— Я тут.

— Ти дуже мовчазний.

— Просто слухаю.

— Що?

Він усміхнувся.

— Тебе.

Еріка нічого не відповіла.

А потім тихо сказала:

— Знаєш… я рада, що ти передзвонив.

І Сергій зрозумів:

іноді люди повертаються не для того, щоб продовжити стару історію.

Іноді вони повертаються, щоб дати їй шанс початися зовсім інакше.

Але цього разу він уже не хотів будувати в голові сотні сценаріїв.

Не хотів вирішувати наперед, ким вона стане для нього.

Він просто сидів у темряві й слухав її голос.

І вперше за багато років йому було достатньо сьогодні.

Еріка раптом стала говорити швидше.

Наче за ті кілька секунд, поки Сергій мовчав, у неї всередині відчинилися двері, за якими давно лежало ціле літо.

— Тут майже нічого не змінилося, — засміялася вона. — Ти знаєш, те саме сонце. Ті самі пальми. Люди такі ж щасливі, ніби в них взагалі немає проблем.

Вона говорила про музику, яка починається ще вдень і не стихає до ранку.

Про дискотеки просто неба.

Про пісні, які всі знають напам’ять.

Про незнайомців, які можуть заговорити з тобою на вулиці так, ніби ви знайомі сто років.

Про море, яке вранці здається зовсім іншим, ніж увечері.

— Тут так легко, Сергію.

Вона на мить замовкла.

— Я навіть не знаю, як це пояснити.

Сергій слухав і майже бачив усе це перед собою.

Її босі ноги на теплому піску.

Волосся, яке роздуває вітер.

Коктейль у руці.

Її сміх.

Ту саму легкість, через яку колись він і закохався в неї.

— А ти? — нарешті запитав він. — Ти сама така?

Еріка засміялася.

— Я?

— Так.

Вона знову замовкла.

І цього разу тиша тривала довше.

— Напевно, була.

Сергій усміхнувся, хоча вона цього не могла побачити.

Бо раптом зрозумів: він подзвонив не просто дівчині з відпочинку.

Він подзвонив людині, поруч із якою колись сам був трохи іншим.

Легшим.

Живішим.

І, можливо, саме тому йому так хотілося почути її голос знову.

Якщо дивитися саме на її поведінку, то дзвінок Еріки схожий не на повідомлення про якісь новини. Вона подзвонила, бо хотіла, щоб Сергій знову відчув її - ту Еріку, яка була в Домінікані. І тому вона так багато розповідає про сонце, музику, людей, дискотеки.

Насправді Еріка подзвонила не для того, щоб розповісти Сергію, що в Домінікані нічого не змінилося.