А раптом вийде?

Марк постукав у двері кабінету.

— Заходьте.

Данило навіть не підняв голови від документів.

Марк зайшов і залишився біля дверей.

— Ви Данило Олександрович?

Данило нарешті подивився на нього.

— Так. А ви?

— Марк.

Лікар перегорнув кілька сторінок історії хвороби.

— Марк… Сідайте.

Марк сів навпроти.

Кілька секунд вони мовчали.

За вікном хтось котив каталку коридором. Десь далеко задзвонив телефон. Хтось засміявся біля поста медсестер.

Лікарня жила своїм звичайним життям.

А Маркові здавалося, що його життя зупинилося ще кілька місяців тому.

— Я хочу вас дещо запитати, — нарешті сказав він.

— Питайте.

Марк поклав руки на коліна й стиснув пальці.

— У мене є шанс?

Данило не відповів одразу.

Він ще раз подивився на результати обстежень.

— На що саме?

— На нормальне життя.

Цього разу Данило підняв очі.

Марк усміхнувся, але усмішка вийшла нервовою.

— Я не про те, щоб стати здоровішим за всіх. Не про спорт, марафони чи ще щось. Я хочу просто прокидатися і не думати про те, що зі мною сьогодні буде.

Данило мовчав.

— Хочу вийти з дому і не боятися, що мені стане погано. Хочу планувати щось більше, ніж похід до магазину. Хочу… — Марк запнувся. — Хочу перестати бути людиною, яку всі жаліють.

Данило поклав ручку на стіл.

— Марку, шанс є.

Марк завмер.

— Є?

— Є.

— Точно?

— Я не даю гарантій. Я лікар, а не чарівник.

Марк тихо засміявся.

— Шкода.

— Але я можу сказати інше.

Данило нахилився трохи ближче.

— У вашому випадку ще не все втрачено. Навіть близько.

Марк опустив очі.

Він ніби боявся повірити.

— А чому тоді всі говорять так, наче…

— Бо людям простіше говорити про найгірше.

— А вам?

— Мені простіше говорити правду.

Марк кивнув.

— І яка правда?

Данило на секунду замислився.

— Ви можете одужати. Але для цього вам доведеться дуже багато чого змінити.

— Я зміню.

— Ви навіть не знаєте, що саме.

— Все одно зміню.

Данило вперше за всю розмову ледь усміхнувся.

— Оце вже схоже на правильний початок.

Марк підвівся.

Вже біля дверей він раптом зупинився.

— Даниле Олександровичу?

— Так?

— А ви коли-небудь боялися, що не впораєтесь?

Питання зависло в повітрі. Данило подивився на нього. Зазвичай у таких ситуаціях він відповідав упевнено. Спокійно. Правильно.

Але цього разу чомусь не зміг.

— Так.

Марк здивовано підняв брови.

— Правда?

— Правда.

— І що ви тоді робили?

Данило подивився на свої руки.

— Працював.

Марк кивнув, ніби почув саме те, заради чого прийшов.

— Дякую.

Двері зачинилися.

Данило залишився сам.

На столі лежала історія хвороби Марка.

Поруч — список наступних пацієнтів.

Він узяв ручку, відкрив наступну папку й знову став тим самим Данилом Олександровичем, якого всі знали. Безпомилковим

Зібраним.

Бездоганним.

Тільки цього разу перед очима чомусь стояло одне речення:

«А ви коли-небудь боялися, що не впораєтесь?»

І вперше за багато років Данило не знав, що на нього відповісти самому собі.

Марк вийшов із кабінету з відчуттям, якого давно не пам’ятав.

Надією.

Не тією гучною, від якої хочеться бігти й кричати, що все тепер буде добре.

Тихою.

Майже незвичною.

Він кілька секунд стояв посеред коридору, дивлячись перед собою.

«Шанс є».

Два слова, які крутилися в голові знову й знову.

Марк усміхнувся сам до себе й пішов до реєстратури.

За стійкою сиділа медсестра і щось швидко друкувала в комп’ютері.

— Добрий день, — сказав Марк.

— Добрий.

— Я щойно був у Данила Олександровича.

Жінка підняла очі.

— У Данила?

— Так.

— І що він вам сказав?

Марк усміхнувся ширше.

— Сказав, що я ще можу одужати.

Медсестра на секунду завмерла.

— Ну… це добре.

— Дуже добре.

Марк дістав із кишені телефон.

— Мені потрібно записатися на наступний прийом. І ще він сказав здати аналізи.

— Прізвище?

Марк назвав.

Медсестра почала шукати його в системі.

— Так… Бачу. Наступний прийом через два тижні.

— Через два тижні?

— Так.

Марк кивнув.

— Записуйте.

Вона внесла його дані, а потім простягнула йому невеликий аркуш.

— Ось список аналізів.

Марк узяв папір. Подивився на нього.

Раніше такий список викликав би в нього тривогу.

Зараз — ні.

Зараз це був список речей, які треба зробити, щоб повернути собі життя.

— Дякую.

Він відійшов від стійки, але раптом зупинився.

Озирнувся на двері кабінету Данила.

Двері були зачинені

Марк усміхнувся.

І вперше за довгий час подумав не: 

«А раптом не вийде?"  А: «А раптом вийде?»

Він сховав аркуш у кишеню і вийшов із лікарні.

На вулиці було сонячно. Місто кудись поспішало. Люди сварилися по телефону, сміялися, переходили дорогу, купували каву.

Звичайне життя.

Те саме життя, якого Марк так давно хотів.

Він дістав телефон і відкрив контакти.

Палець завис над одним контактом

Мама.

Марк усміхнувся.

І натиснув «подзвонити».