7.Дресирована легковажність

Дівчата вже давно танцювали, коли на сцені раптом з'явилася дівчина. Вона якось зовсім безсоромно видерлася туди, ніби сцена від самого початку чекала саме на неї. Діджей лише встиг змінити трек, а вона вже підхопила ритм. Танцювала вільно, розкуто, з тією особливою впевненістю, коли людині абсолютно байдуже, скільки очей зараз на неї дивиться.

Волосся розсипалося по плечах, руки ковзнули вгору, вона закрутилася під музику й засміялася, коли натовп унизу підтримав її.

- Ого, - видихнула Оленка.

Аліса вже дивилася на сцену, не відриваючи погляду.

- Хто це взагалі?

Ніхто не знав.

Дівчина ніби й не помічала нікого навколо. Вона просто танцювала - так, наче в цьому клубі не було ні правил, ні чужих поглядів, ні завтрашнього дня.

І саме цим чіпляла.

За кілька хвилин вона вже стала маленькою зіркою цього танцполу.

Аліса засміялася.

- Вона ненормальна.

- Мені подобається, - відповіла Оленка.

І дівчина на сцені, ніби відчувши, що саме про неї говорять, раптом глянула в їхній бік.

Їхні погляди зустрілися. Вона усміхнулася. А потім показала їм рукою: ідіть сюди.

Оленка навіть не встигла нічого сказати. Аліса вже потягнула її за руку. Через кілька секунд вони були на танцполі. А ще через хвилину - вже поруч із нею. Так вони й познайомилися. З людиною, яка, здавалося, взагалі не вміла жити серйозно.

Музика ставала дедалі гучнішою, світло раз по раз вихоплювало їх із темряви, а тіла самі ловили ритм. Вони рухалися сміливіше, ніж дозволяли собі в повсякденному житті: без сорому, без зайвих думок, без звичного «а що скажуть».

Аліса відкинула волосся назад і розсміялася, підхоплюючи рухи дівчини зі сцени. Оленка танцювала поруч, піднімаючи руки вгору й заплющуючи очі. Ще хвилину тому вони соромилися привертати до себе увагу, а тепер самі були центром маленького кола, яке утворилося навколо них.

Вони крутилися, підстрибували, притискалися плечима одна до одної, знову розходилися й сходилися в ритмі музики.

Було спекотно.

Щоки палали, дихання збивалося, волосся прилипало до шиї. Серця билися швидко — не від страху, не від тривоги, не від поспіху.

Просто від життя.

Цієї ночі вони дозволили собі бути неідеальними. Гучними. Трохи божевільними. І абсолютно легковажними.

Дівчата ще танцювали, коли Оленка раптом помітила, що їхня нова знайома зникла. Вона ковзнула поглядом по танцполу й повернула голову до пульту діджея.

- А он вона.

Дівчата повернулися в той бік.

Таємнича незнайомка вже стояла поруч із діджеєм. Ще хвилину тому вона запалювала танцпол, а тепер нахилилася до нього, щось сказала на вухо й раптом поцілувала. Прямо посеред сцени.

Дівчата переглянулися. А вона лише відсторонилася, поправила волосся, усміхнулася діджеєві й знову повернулася до музики, ніби щойно нічого особливого не сталося. Наче так і треба. Наче ніч у клубі саме для цього й існувала — щоб не думати про наслідки.

У цьому було щось неймовірно привабливе.

Вона ніби взагалі не знала, що таке «а раптом».

Не думала, що буде завтра. Не рахувала, скільки людей це побачило. Не переживала, що подумає той хлопець, якого вона щойно поцілувала, чи що скажуть про неї інші.

Просто захотіла - і зробила.

І від цього дівчатам стало навіть трохи заздрісно. Скільки всього вони самі собі забороняли? Скільки разів не писали першими? Не їхали кудись, бо «це нерозумно». Не танцювали, бо хтось може дивитися. Не цілували, бо «ми ж тільки познайомилися».

А ця дівчина, здавалося, жила за зовсім іншими правилами.

Побачила людину - сподобалася - поцілувала.

Захотіла танцювати - вилізла на сцену.

Захотіла веселитися - веселилася.

Без дозволу. Без плану. Без страху наслідків.

- Знаєш, - сказала Оленка, не відводячи погляду від сцени, - іноді я теж так хочу.

- Як?

- Просто взяти й робити те, чого хочеться.

Аліса усміхнулася.

- А чому б і ні?

І вони знову розсміялися.

А незнайомка тим часом уже зникла зі сцени. Здавалося, для неї ця ніч могла закінчитися де завгодно. І з ким завгодно. Головне - щоб не було нудно.

- Цікаво, як її звати, - сказала Аліса.

Вона підійшла до них так, ніби вони були знайомі сто років.

- Ну що, дівчата? - усміхнулася вона. - Ви чого такі серйозні?

- Ми щойно намагалися зрозуміти, хто ти взагалі така, - засміялася Оленка.

- Віта.

- Аліса.

- Оленка.

- Дуже приємно.

Віта підняла свій келих і хитро примружилася.

- Ну що? Хто наступна лізе танцювати на сцену?

Дівчата розсміялися.

Здавалося, Віта справді не вміла сидіти спокійно. Вона жила так, ніби кожна хвилина мала бути пригодою. І, можливо, саме тому поруч із нею раптом хотілося робити те саме. Не думати. Не боятися. Не питати себе, чи правильно це. Просто жити.

Віті було двадцять сім. Вона жила швидко. Настільки швидко, що іноді сама не встигала зрозуміти, куди саме біжить.

Змінювала роботи, квартири, зачіски й чоловіків із тією ж легкістю, з якою інші люди змінювали плани на вихідні. Сьогодні вона могла працювати адміністраторкою в салоні, завтра - звільнитися, бо їй «набридло», а через тиждень уже продавати прикраси через Instagram.

Вона ніколи не будувала життя на роки вперед. Віта жила сьогоднішнім днем. Могла витратити останні гроші на сукню, поїхати в інше місто без попередження, закохатися за вечір і розлюбити до ранку.

Друзі називали її легкою на підйом.

Знайомі - безбашенною.

Чоловіки - небезпечною.

А Віта просто сміялася. Вона не любила серйозності. Не любила планів. Не любила фраз «треба подумати».

Її улюбленою відповіддю на будь-яку пропозицію було:

- А чому б і ні?

І, здається, саме тому з Вітою ніколи не було нудно.

Віта не боялася життя. Принаймні так здавалося всім. Вона брала від нього все, що хотіла, не питаючи дозволу й не озираючись назад. Могла сміятися до ранку, закохуватися на один вечір, прокидатися в чужому місті й не знати, де буде наступної ночі.