6. Дресирована веселість

«Людина настільки звикає до певної ролі, що сама стає її заручником», - подумав Станіслав, повертаючись додому теплим вечором після роботи.

Його робота була веселою й жвавою. Він був стендап-коміком.

Щовечора - сцена, мікрофон, світло прожекторів і сотні очей, які чекали від нього одного: щоб він їх розсмішив.

І він умів. Станіслав завжди знав, де вставити жарт. Як розрядити незручну паузу. Як перетворити провал на смішну історію. Люди любили його саме за це. Вони приходили на його виступи, сміялися до сліз, знімали його жарти на телефони й казали:

- Боже, який ти веселий!

Богдан усміхався у відповідь. Він давно навчився усміхатися автоматично. Навіть тоді, коли зовсім не хотілося. Особливо тоді.

Сьогоднішній стендап був присвячений створенню пар. Учасники реєструвалися заздалегідь, а потім виходили на сцену й за двадцять хвилин мали зрозуміти, чи підходять одне одному.

Він ставив їм провокативні запитання.

Про ревнощі.
Про гроші.
Про секс.
Про дітей.
Про зради.

Він умів одним питанням змусити людину почервоніти, засміятися або раптом сказати те, що вона роками приховувала від інших. Зал реготав. Пари сперечалися. Хтось знаходив спільну мову, хтось розумів, що краще розійтися просто зараз. А Станіслав стояв посеред сцени й легко керував усім цим хаосом.

Він знав, коли пожартувати. Коли натиснути. Коли зробити паузу. Коли вчасно перевести чужий біль у сміх. Люди думали, що він просто веселий. Харизматичний. Безтурботний. Майже невразливий.

І Стас старанно підтримував цю ілюзію. Бо це була його робота. А згодом стала його звичкою. А потім - ним самим.

Найсмішніше було те, що чоловік, який за двадцять хвилин міг зрозуміти, чи підходять двоє людей одне одному, сам роками не наважувався чесно подивитися на власне життя.

Він чудово розумів чужі почуття.Тільки зі своїми волів не зустрічатися. Тому й жартував. Завжди.

Навіть тоді, коли було боляче. Особливо тоді.

Додому ще не хотілося.

Після галасливого вечора тиша власної квартири здавалася йому якоюсь надто гучною. Станіслав повільно йшов вулицею, засунувши руки в кишені. Потім, сам не знаючи навіщо, звернув у парк. Там було тихіше.

Тепле вечірнє повітря, ліхтарі вздовж доріжок, поодинокі перехожі й дерева, які ледь погойдувалися від вітру. Він ішов без конкретної мети. Просто не хотів, щоб цей день закінчувався. Можливо, тому, що разом із ним закінчувалася роль, яку він так добре грав.

На сцені він був тим, кого всі хотіли бачити. А тут ніхто нічого від нього не вимагав. І, як не дивно, саме це трохи лякало.

Пройшовши кілька десятків метрів, Станіслав раптом помітив знайоме обличчя.

Оленка.Він знав її вже давно.

Колись вони познайомилися в компанії спільних друзів. Відтоді час від часу перетиналися на вечірках, зустрічах, чиїхось днях народженнях. Не були близькими. Але й зовсім чужими одне одному не здавалися.

Оленка сиділа на лавці, щось гортаючи в телефоні. Станіслав зупинився. На його обличчі з'явилася звична усмішка. Та цього разу він усміхнувся не для публіки.

Станіслав підійшов ближче.

- Привіт, Оленко.

Дівчина підняла очі від телефону й здивовано усміхнулася.

- Стас? Привіт.

- Як ти? Як день пройшов?

- Та нормально. А твій?

- Мій? - він усміхнувся. - Я сьогодні знову змушував людей закохуватися за двадцять хвилин.

Оленка засміялася.

- Ти досі цим займаєшся?

- Ага. Люди все ще вірять, що сумісність можна визначити швидше, ніж приготувати вечерю.

Вона похитала головою.

- Нічого не змінюється.

- А ти? - Станіслав сів поруч. - Ти ж досі в лікарні працюєш?

Оленка на мить здивовано подивилася на нього.

- Пам’ятаєш?

- А чому б ні?

Він сказав це легко, майже жартома.

Але Оленка не знала, що Станіслав узагалі-то рідко запам’ятовував такі дрібниці. Особливо про людей, які його не цікавили.

Минуло стільки часу, а ці дрібниці чомусь залишилися в його голові.

- Ти зараз теж після роботи? - запитав він.

- Так.

- Важкий день?

- Трохи.

Станіслав кивнув, уважно дивлячись на неї.

Йому хотілося запитати ще щось.

Будь-що.

Лише б не закінчувати цю розмову.

Але він, як завжди, сховав це за усмішкою.

- Ну, тоді добре, що я тебе зустрів. Можу хоча б професійно підняти тобі настрій.

- А якщо я не хочу, щоб ти мене смішив?

Станіслав на секунду замовк.

І вперше за весь вечір не знайшов жарту одразу.

Станіслав давно зрозумів: жарти - це його броня.

За ними він ховав усе, про що не хотів говорити. Біль, провину, спогади - те, що залишалося глибоко всередині й про що він навіть сам собі не дозволяв думати надто довго.

Для всіх він був веселим Стасом. Але Оленка чомусь бачила більше.

За його усмішкою вона ніби помічала щось інше - втому, яку він старанно приховував, і сум, який не вмів жартуватися.

І, можливо, саме тому поруч із нею йому ставало трохи не по собі.

Оленка глянула на телефон.

- Слухай, Стас, я маю скоро йти.

- Побачення? - одразу пожартував він.

- Ні, - усміхнулася вона. - Я тут Алісу чекаю.

Станіслав кивнув, хоча всередині трохи засмутився, що розмова закінчується.

- Тоді не буду заважати.

- Рада була тебе зустріти, - сказала Оленка, підводячись із лавки.

- Я теж.

Вона пішла назустріч Алісі, яка вже виднілася на алеї.

А Станіслав ще кілька секунд дивився їй услід. Потім усміхнувся сам до себе.

Знову ця усмішка. Його звична броня.