Лікарняний вулик

Потяг повільно зупинився біля перону. Двері вагона відчинилися, і серед пасажирів, які поспішали розійтися в різні боки, з’явився Марк.

Він зійшов із потяга, озирнувся й одразу взявся за валізу Майї.

- Давайте, я допоможу.

Майя лише кивнула, віддаючи йому валізу.

Коли вони вийшли з вокзалу, Марк попрощався коротким кивком і пішов уперед. Задуманий. Мовчазний. Наче навколо нього взагалі нічого не існувало. Та насправді його думки були далеко звідси. Він думав про операцію, яка чекала на нього. Про те, що вже завтра йому доведеться зробити те, до чого він готувався роками. І чомусь саме цього разу тривога не відпускала.

Аж раптом Марк зупинився. Звідкись із боку вокзалу долинув неймовірно приємний запах свіжої випічки. Він мимоволі повернув голову. Біля самого вокзалу стояла невелика пекарня, з якої тягнуло теплом, ваніллю та щойно спеченим тістом.

Марк на мить забув про операцію. Шлунок нагадав йому, що останній раз він нормально їв ще в потязі, ті самі мимані бутерброди. Марк змінив напрямок і попрямував до пекарні.

Марк зайшов усередину. Тепле повітря, запах свіжого тіста й аромат кави одразу огорнули його. За прилавком стояла мила дівчина. Вона усміхнулася, помітивши його, і поправила пасмо волосся, що вибилося з зачіски.

- Доброго ранку. У нас сьогодні свіжі круасани. Щойно з печі.

Марк перевів погляд на вітрину.

- Виглядають переконливо.

Дівчина тихо засміялася.

- Тоді раджу перевірити на смак. До круасана - кава?

Марк на секунду замислився.Операція. Підготовка.Усе це знову промайнуло в голові.

А потім він подивився на золотистий круасан за склом.

- Кава і круасан. Саме те, що мені зараз потрібно.

- З молоком?

- Чорна.

- Зрозуміла.

Дівчина взяла чашку й почала готувати каву, а Марк раптом відчув, що вперше за весь ранок його думки трохи відпустили.

Принаймні на кілька хвилин.

Марк сів за невеликий столик біля вікна.

Перед ним стояла чашка гарячої кави й свіжий круасан. Він відламав шматочок і зробив перший укус. І завмер. Цей смак…

Марк повільно пережував, ніби намагаючись зрозуміти, чому звичайний круасан раптом викликав у ньому стільки спогадів. Він був з полуничною начинкою. Смак маминих домашніх ягід. 

Тісто тануло в роті, а хрустка скоринка нагадала йому ранки з дитинства, коли на кухні вже пахло свіжою випічкою, а мама кликала його снідати.

Марк усміхнувся. Вперше за весь ранок його думки про операцію відступили. На кілька хвилин він знову відчув себе просто сином, якого мама чекає на кухні.

Марк смачно поснідав, допив каву й вирушив до лікарні.

Там на нього вже чекала консультація у самого Данила Олександровича - світила медицини, про якого Марк чув чимало.

Щоправда, самого Данила на місці ще не було. Він перебував в операційній. Замість нього Марка зустріла Олена - колега Данила.

- Марк? - уточнила вона, наближаючись.

- Так.

- Добре. Данило Олександрович ще в операційній, але скоро має звільнитися.

Олена глянула на нього й одразу перейшла до справи:

- Ви привезли всі документи? Результати обстежень, аналізи, знімки?

Чоловік кивнув і дістав із сумки папку.

- Усе, що просили.

Олена взяла документи й перегорнула кілька сторінок.

- Чудово. Тоді чекаємо Данила Олександровича.

Марк стояв у коридорі й мовчки спостерігав за лікарняним життям.

Навколо все нагадувало вулик: лікарі поспішали з одного кабінету до іншого, медсестри щось обговорювали, десь безперервно дзвонив телефон, а двері операційних раз у раз відчинялися й зачинялися.

Він мимоволі усміхнувся. Уся ця метушня раптом нагадала йому Майю. Маленьку, невгамовну, постійно зайняту чимось … Бджілка Майя. Саме так він подумки її прозвав. І чомусь це прізвисько здалося йому напрочуд влучним.

Вони знайомі зовсім недовго, а її образ уже так легко виникав у його думках. Марк спробував відкинути цю думку, але замість цього згадав її голос, погляд і те, як вона сьогодні трималася поруч із ним.

Чомусь думка про неї робила очікування легшим.

Вони виявилися кардинально різними.

Майя постійно кудись поспішала. Робота, справи, плани, відповідальність. Здавалося, вона не просто жила - вона весь час намагалася встигнути прожити життя правильно.

А Марк? Він просто жив.

Міг прокинутися в іншому місті, сісти на перший потяг, який припаде до душі, годинами гуляти без жодної мети або раптом зайти в пекарню тільки тому, що відчув запах свіжих круасанів.

Або мати мету. Хоча б отримати шанс на одужання. І, можливо, саме тому сьогодні він стояв у цьому лікарняному коридорі, чекаючи на консультацію Данила Олександровича.

Бо, яким би легким не здавалося його життя з боку, була одна річ, яку Марк хотів отримати понад усе.Ще один шанс.

Марк і сам не знав, коли саме навчився так жити. Просто одного дня перестав відкладати життя на потім.

Він не знав, скільки йому його залишилося, тому не хотів витрачати жодної хвилини на те, що не мало для нього значення.

Можливо, тому, що зрозумів просту річ: життя занадто непередбачуване, щоб постійно відкладати його на потім. А можливо, він просто не хотів прив'язувати себе до того, що завтра могло зникнути. Тому й не будував далекосяжних планів. Не обіцяв собі вічності. Не поспішав називати речі своїми іменами. Він просто жив день за днем.

І саме це так сильно відрізняло його від Майї. Можливо, саме тому вона й зацікавила його.

Марк ще кілька секунд дивився в одну точку, коли двері кабінету відчинилися.

- Марк? - почувся голос лікаря.

Він підвів голову.

- Так.

- Проходьте, будь ласка.

Марк зібрав документи й рушив за ним до кабінету.

Час дізнатися, чи отримає він свій шанс.