5 . Дресирована бездоганність

Данило вийшов з операційної після чергової успішної операції.

Інтерн, який чекав його біля дверей, дивився із захватом.

- Даниле Олександровичу, це було неймовірно. Я навіть не розумію, як ви це зробили.

Данило лише усміхнувся.

- Зрозумієш.

І, не чекаючи відповіді, пішов до свого кабінету.

Він не любив, коли його хвалили. Точніше, любив. Просто давно вже не помічав, як сильно цього потребує.

Йому подобалося бачити цей погляд -  захоплений, майже побожний. Погляд людей, які не сумнівалися в його геніальності.

Тридцять три роки. Наймолодший хірург у відділенні. Ряд складних операцій, про які говорили в лікарні. Жодної серйозної помилки. Він пам'ятав кожну свою перемогу. І майже не пам'ятав тих, хто залишився поруч із ним після них.

Данило зайшов до кабінету, зачинив двері й подивився на себе в дзеркало.

Білий халат. Ідеально зачесане волосся. Спокійний погляд. Він поправив комір. Усе було правильно. Так, як завжди.

На столі лежала папка з історією наступного пацієнта. Він відкрив її. Прочитав діагноз. Зупинився. Потім перечитав ще раз. Складний випадок. Саме такі він і любив.

Бо в простих операціях немає чим доводити свою геніальність. А в складних - є.

Він узяв ручку і почав робити помітки на полях. Через кілька хвилин телефон завібрував.

Повідомлення від матері: «Синку, ти сьогодні зможеш приїхати на вечерю?»

Данило прочитав. Не відповів.

Через хвилину прийшло ще одне: «Я скучила».

Він перевернув телефон екраном донизу. У нього була важлива операція. У нього завжди було щось важливіше. Бо звичайним бути він так і не навчився. Його навчили іншого.

Бути найкращим. І тепер він уже не знав, що робити, якщо раптом ним не буде.

День добіг кінця. Операції були проведені, пацієнти передані під нагляд колег, а Данило нарешті міг залишити лікарню.

Сьогодні він мав їхати на вечерю до батьків.

Його батьки теж були лікарями. Мама - кардіологом. Батько - анастезіологом.

У їхній родині медицина ніколи не була просто професією. Це було чимось на кшталт сімейної релігії. За вечерею говорили про пацієнтів, складні випадки, операції, конференції. Навіть на свята. Навіть коли хотілося просто поговорити про щось інше.

Данило припаркував автомобіль біля батьківського будинку, кілька секунд посидів за кермом і лише потім вийшов.

Він поправив комір сорочки, провів рукою по волоссю і натиснув на дзвінок.

Двері відчинила мама.

- Синку.

Вона обійняла його.

- Втомився?

- Нормально.

- Як операції?

- Усі успішні.

Батько почув це з кухні.

- Усі?

- Усі.

- Навіть третя?

Данило ледь помітно усміхнувся.

- Особливо третя.

Батько кивнув.

- Молодець.

Одне слово. «Молодець».

Данило чув його все життя. Але чомусь саме його завжди було недостатньо.

Вони сіли вечеряти. Батько розпитував про операцію, Данило відповідав. Спокійно, впевнено, детально.

- А ти точно не поспішив із рішенням? - запитав батько.

Данило підняв очі.

- Ні.

- Я просто питаю.

- Я знаю.

Мама перевела розмову на інше.

- До речі, тобі телефонувала Олена.

-  Хто?

- З твого відділення. Казала, що хоче поговорити про наступну операцію.

- Завтра поговоримо.

Батько усміхнувся.

- Бачиш, навіть колеги вже без тебе не можуть.

Данило нічого не відповів.

Але йому сподобалося це почути. Звісно, сподобалося. Він любив бути потрібним. Любив бути найкращим. Любив, коли без нього не могли.

Бо десь глибоко всередині досі жив той хлопчик, який чекав, коли батько нарешті скаже:

«Тепер ти достатньо хороший». Але батько ніколи цього не казав. Бо для нього завжди існувало наступне завдання.

Наступна операція. Наступне досягнення.

Наступна вершина. І Данило навчився ніколи не зупинятися. Не тому, що йому подобалося бігти. А тому, що він панічно боявся дізнатися, що буде, якщо зупиниться.