Зірка для Еліс

Теплий вечір спогадів був не тільки в Сергія, адже Аліса і Майя цього вечора теж повернулися у своє минуле.

Вони сиділи на кухні, пили чай і говорили про все й ні про що.

Майя майже не торкалася телефона. Вперше за довгий час він лежав поруч екраном донизу, і навіть коли кілька разів засвітився, вона не поспішала його перевіряти.

Аліса згадала дитинство, а Майя раптом помітила, скільки всього вона навчила доньку про силу, але майже не навчила її бути слабкою й просити про допомогу.

Маленька Еліс дуже трепетно згадувала своє дитинство.

Вона ніколи не вважала його важким. Так, вони жили бідно. Дуже бідно, але щиро.

Але в ті часи майже всі так жили, і дитині не було з чим порівнювати. Вона не знала, що може бути інакше, тому й не відчувала себе обділеною.

Вона пам'ятала маленьку квартиру, але наповнену теплом, мамину сукню, яку та перешивала кілька разів, щоб вона ще послужила. І татові дві улюблені футболки, вони улюблені, бо їх всього було дві.

Пам'ятала, як узимку було холодно, а мама вкладала її спати й накривала ще однією ковдрою.

Але пам’ятала те зоряне небо на стелі в спальні. Це були просто шпалери, але для Еліс це був цілий Всесвіт. Щоночі з татом вони дивились на зоряне небо і вигадували казки, персонажів і історії. А на вихідних їздили до річки дивитись на те ж зоряне небо.

Вона бачила в цьому чудо, а батьки -  прозу життя. Чому до річки їздили тільки вночі? Та тому що працювали до пізньої ночі. А маленька Еліс вивчала сузір’я, татусик розповідав про них. А доросла Аліса тепер мріє, що їй подарують зірку, її персональну зірку. Чи знає хтось про цю мрію? – Ні. Може тато на небесах цю зірку і запалює, її зірку.  Може, щоразу, коли вона дивиться в небо й помічає одну особливо яскраву, він десь там усміхається і каже:

«Дивись, Еліс. Я тут».

Еліс була їх маленькою принцесою і сенсом життя.  Майя пам’ятала, як вони тоді могли не мати багато чого. Але мали одне одного. І, мабуть, саме тому маленькій Еліс ніколи не здавалося, що вона живе бідно.

Вона жила у світі, де тато знав усі зірки, мама могла зробити неможливе, а поїздка до річки серед ночі була найкращою пригодою у світі.

Майя дивилася на доньку і раптом згадала його.

Свого чоловіка.

Вона так давно не дозволяла собі просто згадувати його - без болю, без жалю, без думок про те, що могло б бути інакше.

А сьогодні згадалося зовсім просте.

Суботній ранок. Вона ще спала, а він уже був на кухні. Гримів посудом, щось тихо наспівував собі під ніс, готував сніданок. І неодмінно робив каву саме так, як вона любила.

Майя могла прокинутися від запаху свіжих млинців і його тихого:

- Доброго ранку, моя красуне.

А іноді він готував для неї теплу ванну.

Майя сміялася, що це зайва розкіш і що вона прекрасно може набрати собі воду сама.

А він відповідав:

- Я знаю. Просто хочу зробити це для тебе.

Він взагалі обожнював її.

Для нього вона була просто Майєю. Його Майєю.

Він часто дивився на неї якимось особливим поглядом і казав:

- Ти в мене як повітря.

Вона завжди сміялася.

- Це що, комплімент?

-  Найкращий із можливих.

- Чому?

Він обіймав її й відповідав:

- Бо повітря не помічаєш, поки воно є. А коли його немає - вже ні про що інше не думаєш.

Майя тоді закочувала очі й називала його невиправним романтиком. А тепер вона сиділа поруч із донькою і раптом зрозуміла, наскільки сильно їй бракує саме цього. Не великих жестів. Не дорогих подарунків. Не красивих слів. А того, щоб хтось просто знав, як вона любить каву. Щоб у суботу вранці  нікуди не поспішав. Щоб хтось набрав їй ванну. Щоб хтось подивився на неї і сказав: «Ти в мене як повітря».

Майя усміхнулася крізь сльози.

- Ти сумуєш за татом? - тихо запитала Аліса.

Майя подивилася на неї.

- Щодня, Еліс.

І цього разу їй не було соромно це сказати.