Той самий голос

Сергій повернувся додому вже після дев’ятої.

Він зняв пальто, повісив його на своє місце, поставив взуття рівно біля шафи й тільки після цього дозволив собі видихнути.

У квартирі було тихо. Так тихо, як він любив. Ніякої музики, телевізора, чужих голосів, випадкових речей, залишених не там, де їм належить бути. Його квартира нагадувала самого Сергія.

Усе мало своє місце.

Книги стояли за кольорами й розміром. Документи — в окремих папках. На кухні не було жодної зайвої чашки. Навіть рушник у ванній висів рівно по центру.

Педантичність для когось могла здаватися дивною. Для Сергія вона була способом контролювати хоча б те, що піддається контролю. Він поставив чайник, відкрив холодильник і на кілька секунд завис перед полицями.

Вечеря. Він міг замовити щось у ресторані, але не хотів. Сам не знав чому. Можливо, сьогодні йому просто хотілося залишитися наодинці. Він дістав пляшку води, налив у склянку і сів за кухонний стіл.

І тут у голові знову з’явився бранч. Майя Володимирівна. Ділові розмови. Шум людей. Привітання. І Віра.

Сергій заплющив очі. Йому не подобалося, що він про неї думав. Вона не зробила нічого особливого. Не фліртувала. Не намагалася сподобатися. Навіть майже не розмовляла з ним поза робочими питаннями. Але він помітив її. І ще більше йому не подобалося те, що саме він у ній помітив. Вона була схожа на нього. Не зовні. Внутрішньо.

Така сама звичка тримати все під контролем. Не показувати зайвого. Не просити. Не дозволяти собі слабкості. Тільки Сергій знав, наскільки дорого іноді коштує така сила.

Він усміхнувся.

-  Дурниці.

Віра була заміжня.

І це мало б поставити крапку.

Але замість крапки в голові знову виникло його власне повідомлення.

«А чого хочеш ти?»

Сергій не знав, навіщо його написав. Можливо, просто хотів перевірити, чи вона взагалі наважиться відповісти. Можливо, хотів почути від неї те, чого сам не дозволяв собі сказати. А може, просто впізнав у ній щось своє. Він підвівся, помив склянку і поставив її на сушарку.

Потім ще раз перевірив, чи замкнені двері. Звичка. Він завжди перевіряв двічі.

Сергій виріс у сім’ї, де про любов говорили мало.

Його батько був людиною, яка ніколи не підвищувала голосу, але й ніколи не говорила зайвих слів.

Мама була іншою. Теплішою. Вона завжди намагалася огорнути його турботою, але навіть її любов часто звучала як пересторога.

- Не довіряй людям надто сильно.

- Не розповідай усім про себе.

- Спочатку думай, потім відчувай.

-  Ти маєш уміти розраховувати тільки на себе.

Вона боялася за нього. Мабуть всі мами такі.  А він слухав.

Діти взагалі дуже добре запам’ятовують речі, сказані з любові.

Особливо ті, які потім стають правилами на все життя.Сергій рано навчився не скаржитися.Не просити.

Якщо щось боліло - перечекати. Якщо хтось образив - забути. Якщо хтось пішов - не бігти слідом.

Перший раз він по-справжньому порушив це правило заради Еріки.

І саме тоді зрозумів, наскільки боляче може бути, коли тобі хтось стає потрібен.

Він дістав із шухляди стару коробку.

Не знав, навіщо.

Мабуть, просто сьогодні був такий вечір.

У коробці лежали речі, які він майже ніколи не відкривав. Кілька старих листів. Квитки.

Фотографії. І те саме фото з Домінікани. Він заховав тепер його як  найдалі.

Еріка сміялася, прикривши очі від сонця. А він дивився на неї так, ніби вже знав, що саме ця жінка стане його найбільшою помилкою.

Сергій провів пальцем по краю фотографії. Колись він думав, що самотність — це коли поруч нікого немає.

Тепер він знав краще.

Самотність - це коли поруч може бути цілий світ, але ти нікому не дозволяєш увійти. Він поклав фотографію назад.

Зачинив коробку. І поставив її на найвищу полицю. Туди, де вона завжди лежала. А потім вимкнув світло.

Взяв телефон і відшукав той самий незнайомий номер, в голові знов прозвучало питання «Ти досі любиш грозу?», і його ніби вдарило струмом. Дике бажання знов почути її голос, але такий всеохоплючий страх, що аж подих перевести було неможливо.

Сергій сидів у темряві, стискаючи телефон у руці.

Він міг зателефонувати. Один рух пальця -  і почув би її.

Стільки років він уявляв цей момент. У своїх думках сотні разів прокручував можливу зустріч, можливі слова, навіть її голос пам'ятав майже бездоганно.

А тепер вона була зовсім поруч. В одному дзвінку. І він боявся. Не того, що вона не відповість. Не того, що скаже щось, чого він не хоче чути. Він боявся почути в її голосі ту саму Еріку, яку колись любив.

Бо тоді доведеться визнати те, що він так старанно приховував навіть від самого себе: він так і не перестав її любити.

Сергій подивився на екран. Палець завис над кнопкою виклику. Він натиснув. Гудок. Другий. Третій. Сергій заплющив очі.

- Алло?

Він почув її голос. І зрозумів, що всі ці роки вчився жити без неї даремно.