Та, яку обрали

Віра повернулась додому після бранчу в незвичному настрої, адже  зовні в неї був хороший день -  важлива зустріч, успішний контракт, увага Сергія, навіть келих просеко. А вдома -  її звичне життя, яке раптом починає здаватися чужим.

Спочатку робоча зустріч. Потім бранч. Потім ще кілька розмов із партнерами, телефонні дзвінки, документи, які потрібно було переглянути до ранку.

І десь між усім цим - Сергій.

Вона кілька разів ловила на собі його погляд. Не нав'язливий. Не нахабний. Просто уважний. Ніби він бачив щось, чого не бачили інші. Віра відганяла цю думку. Їй не було до цього діла. Вона заміжня. У неї донька. У неї нормальне життя. Нормальне.

Вона повторила це слово подумки ще раз, коли вставляла ключ у замок. У квартирі було тихо.

Олег уже спав. На кухні залишилася чашка, яку він, мабуть, не прибрав після вечері. На дивані лежала Соломіїна кофта. Звичайний вечір. Звичайний дім. Звичайне життя.

Віра роззулася, поставила сумку на стілець і пройшла до кімнати. Вона вже хотіла переодягнутися, коли побачила себе у дзеркалі.

Зняла сережки. Розпустила волосся. Подивилася на своє відображення. І раптом згадала  повідомлення. «А чого хочеш ти?»

Віра відвела погляд.

- Нічого, - тихо сказала вона сама собі.

І майже одразу зрозуміла, що збрехала.

Вона хотіла спати. Хотіла тиші. Хотіла, щоб ніхто нічого від неї не хотів. Хотіла хоча б один день не бути хорошою дружиною, хорошою мамою, хорошою працівницею.

А потім подумала про Сергія. Про його погляд. Про те, як просто він поставив це питання.

Ніби відповідь була очевидною. Віра взяла телефон. Повідомлення все ще було там. Вона відкрила чат. Довго дивилася на номер.

Палець завис над клавіатурою. Вона могла написати лише два слова.

«Не знаю». Але так і не написала.

Замість цього заблокувала телефон, поклала його на тумбочку і пішла у ванну.

Бо хороші дівчатка не відповідають на дивні повідомлення від чужих чоловіків.

Хороші дівчатка не думають про те, чого їм хочеться. Хороші дівчатка цінують те, що мають. І Віра знову зробила те, що вміла найкраще.

Послухалася.

Їй наснився сон, який повернув її у спогади…зустріч з Олегом, закоханість і весілля. Думка одружитись з Вірою прийшла Олегу дуже швидко, адже це такий «хороший варіант». Молода, гарна, перспективна, з заможної сім’ї, вихована, спокійна, без зайвих драм. Та, про яку можна було сказати батькам: «Ось на такій я хочу одружитися».

Тільки Віра тоді цього не знала. Вона чула інше.

«Ти особлива».

«Ти не така, як інші».

«З тобою я бачу майбутнє».

І кожне його слово вона перекладала мовою любові. Вона була щаслива. Коли Олег зробив пропозицію, Віра плакала від радості. Коли вони обирали обручки, вона сміялася. Коли стояла у весільній сукні перед дзеркалом, їй здавалося, що життя нарешті склалося саме так, як мало. Вона виходила заміж за чоловіка, якого кохала. І була впевнена, що він кохає її.

Віра прокинулася раптово. У кімнаті було темно. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у стелю. Сон залишив після себе дивне відчуття. Ніби вона на кілька хвилин повернулася в життя, у якому ще не потрібно було нічого пояснювати.

Вона повернула голову. Олег спав поруч. Той самий чоловік. Її чоловік. Людина, з якою вона прожила стільки років. Віра дивилася на нього і намагалася знайти те відчуття, яке було колись. Те саме тепло. Те саме хвилювання. Те саме «я хочу бути саме з тобою».І знаходила.

Але вперше вона подумала:

А якщо я була закохана сліпо в нього?

Вона заплющила очі. І вперше дозволила собі поставити ще одне питання:

«А він колись обирав мене — чи просто вибрав?»

Чи могла б вона поставити це питання Олегу? – Ні. Тому що він би навіть не зрозумів суті.

«Що знов тобі не так? », «В нас же все як у всіх»,  «Ти сама не знаєш, чого хочеш» «Подивись, як інші живуть»…вона чула ці фрази постійно. Та й правда, а що не так?

У них є квартира, дитина, робота. Вони разом багато років. Він не п'є, не гуляє, не б'є її, приносить зарплату додому. Він іноді навіть купує їй квіти.

То що їй ще потрібно? Віра сама не знала. Можливо, вона просто стала невдячною. Можливо, їй забагато дали. Можливо, вона надто багато думає.

А може, любов справді з часом стає іншою? Вона так часто чула, що пристрасть минає, а залишається звичка, побут, відповідальність і спільне життя, що майже повірила в це.

Майже. Бо десь дуже глибоко всередині жила інша Віра. Та, яка лише уявляла як це?

Як це - хвилюватися від одного погляду. Як це - хотіти торкатися людини просто тому, що хочеться.

Не тому, що «так треба».

Не тому, що ви чоловік і дружина.

Не тому, що сьогодні давно не було близькості. Просто хотіти.

Віра перевернулася на інший бік і подивилася на Олега.

Він спав. Спокійно. Безтурботно.

І вона раптом подумала, що, можливо, найбільша її проблема в тому, що вона так довго намагалася знайти відповідь на питання «що зі мною не так?», що жодного разу не наважилася запитати:

«А може, зі мною все нормально?»

Може просто він мене не любить. Або любить, але не мене, а свій вибір.  

Ту саму молоду, красиву, правильну дівчину, яку колись обрав собі за дружину.

Ту, якою зручно пишатися.

Яка не створює проблем.

Яка все витримає.

Яка буде хорошою дружиною, хорошою матір’ю, хорошою жінкою.

А Віра? Чи знає він взагалі, яка вона насправді?

Чого вона боїться?

Чого хоче?

Про що мріє?

Що її дратує?

Що змушує її серце битися швидше?

Вона сама не знала відповіді на більшість цих питань.

Бо стільки років була тією, яку потрібно було обирати.

І майже забула, як це - обирати самій.

Від цієї думки їй стало страшенно соромно.

Ніби вона щойно зрадила Олега. Але ні, не Олега, Віра зрадила своє власне життя.