Святковий бранч

Сергій вагався, чи потрібно йому йти на святковий бранч, адже він ненавидів святкування, особливо коли центральною персоною був він сам.

Але в голові прокручував те смс:

«Пане інвестор, прийміть найщиріші вітання з днем народження. Наш Агрохолдинг запрошує Вас завтра о 12.00 на святковий бранч».

Прагматичний розум підказував, що варто поїхати, хоча б ненадовго.

Зрештою, це був не просто бранч. Агрохолдинг саме завершував важливий етап співпраці, і Сергій чудово розумів: іноді кілька годин за одним столом можуть виявитися кориснішими за десятки ділових листів.

Він одягнувся, взяв ключі від автомобіля і вже біля дверей на секунду зупинився.

Цифра, яка чомусь цього року здавалася йому більшою, ніж усі попередні.

Не через вік. Через те, скільки всього мало б уже відбутися. Сім'я. Дім. Людина, яка чекала б його ввечері. Діти, які сперечалися б за останній шматок торта. Хтось, хто сказав би: «З днем народження». Не повідомленням. Поруч.

Сергій усміхнувся сам до себе. «Досить». Він зачинив двері й поїхав.

У конференц залі вже було людно.

Його зустрічали посмішками, рукостисканнями, привітаннями й побажаннями, від яких Сергій почувався ще більш незручно.

- Сергію, нарешті! Ми вже думали, що Ви не приїдете.

- Я теж так думав, - відповів він і посміхнувся.

Хтось засміявся.

Він озирнувся залом і побачив знайоме обличчя.

Віра.

Вона стояла біля великого вікна й розмовляла з колегами.

Сергій не знав її особисто. Вони перетиналися лише на кількох робочих зустрічах, але чомусь саме її він помічав щоразу.

Не тому, що вона намагалася привернути увагу.

Навпаки. Вона ніби весь час контролювала кожен свій рух. Усміхалася тоді, коли було доречно. Говорила тоді, коли потрібно. І навіть сміялася якось правильно.

Сергій затримав на ній погляд.

А потім подумав: «Цікаво, яка вона, коли їй не потрібно бути правильною?»

Віра саме в цей момент повернула голову. Їхні погляди зустрілися. Вона усміхнулася. Він кивнув у відповідь. І вперше за довгий час Сергій подумав, що, можливо, залишиться на цьому святкуванні трохи довше, ніж планував.

 Це святкування також було особливим в тому, що на ньому була присутня пані Майя Володимирівна – генеральний директор агрохолдингу «Рута».

Майя не часто бувала на подібних заходах. Її присутність зазвичай означала або важливу зустріч, або важливу людину.

Сьогодні важливими були обидві.

Вона сиділа за центральним столом, спокійно спостерігаючи за гостями, іноді відповідаючи на запитання й усміхаючись тоді, коли цього вимагала ситуація.

Сергій знав про Майю більше, ніж хотів би знати про людину, з якою ще кілька місяців тому не мав жодних справ.

Двадцять п'ять років власної справи. Власний агрохолдинг. Репутація жінки, яка завжди знає, чого хоче.

Вона була саме такою людиною, з якою Сергій звик мати справу. Сильною. Раціональною. Успішною.

І, судячи з усього, дуже самотньою. Він перевів погляд від Віри до Майї. Цікаво. Схоже, сьогоднішній бранч буде значно цікавішим, ніж він очікував.

Помічник Майї запропонував Сергію пройти в робочий кабінет пані Майї і очікувати її там.

- Вона буде за кілька хвилин, - сказав він, відчиняючи двері. - Можете почекати тут.

Сергій подякував і зайшов.

Кабінет Майї був таким, як він і уявляв: стриманим, дорогим і без жодної зайвої деталі.

На столі -  ідеально складені документи.
Поруч - ноутбук, телефон і щоденник, у якому, здавалося, було розписане життя на кілька місяців уперед.

Сергій усміхнувся.

- Ніби в операційній.

Він сів у крісло навпроти столу й машинально подивився на фотографію в рамці.

Майя з донькою.

На фото вона усміхалася зовсім не так, як сьогодні за святковим столом.

Там вона була просто жінкою.

Не генеральним директором. Не власницею бізнесу. Не пані Майєю Володимирівною.

Просто мамою.

Сергій відвів погляд.

Через кілька хвилин двері відчинилися.

- Сергію, вибачте, що змусила чекати.

Майя зайшла до кабінету й поклала телефон на стіл.

- Та нічого. Я якраз роздивлявся вашу фортецю.

Вона здивовано подивилася на нього.

- Фортецю?

-  Кабінет.

Майя ледь усміхнулася.

- А. Ну, якщо так - то ви перший, хто її так назвав 

- Значить, інші просто боялися сказати вголос.

Вона сіла навпроти.

 -  Отже, поговорімо про нашу співпрацю.

Сергій кивнув.

Але перш ніж відкрити папку з документами, ще раз подивився на неї.

Він раптом подумав, що людина, яка побудувала таку велику справу, напевно, дуже добре знає, чого хоче.

І ще не знав, наскільки сильно помилявся.