Як не збитися з дороги, коли відомо шлях?

Як не збитися з дороги, і дійти свого закономірного кінця? Чи можливо на шляху жодного разу не оступитися, не роззирнутися назад, не розчаруватися у меті, якої прагнув? На це питання немає остаточної відповіді, так як воно своєю суттю, риторичне. В цьому і полягає складність життя: в труднощах, у перемозі над ними, в постійних помилках та шляху до їх вирішення. В одвічному роздумі над його сенсом. Все інше складно назвати життям у звичному його розумінні. Таке напевне швидко всім набридло б.

Саме тому мені так просто вдається ламати чужі життя? Щоб «нібито» помилятися, власноруч переважати свої ж помилки і в результаті зростати, як особистість, між тим роблячи власне життя "менш" одноманітним? Яка ж егоїстична нісенітниця…  Дарма, що саме так повчав мене, мій батько:  

- Ідеальних правителів не існує, синку, - наглухо затвердив він цю думку в моїй голові, - як і не існує ідеальних людей… А правителем бути складніше, ніж простою людиною. Занадто велика відповідальність звалюється на плечі. Усі багатства, найкраща їжа, найвишуканіщі з одеж, прислуга, увесь наш маєток, домашній затишок… Вони насправді того не варті. То не є важливими і не в них перевага. Ми природжені правителі, синку, тому що ми посягаємо абсолютно іншу цінність. Такі, як ми, бажають щось залишити після себе…  Ми хочемо зробити світ кращим місцем для життя, чи не так? І на цьому тернистому шляху, звісно, ми станемо допускатися різноманітних помилок. Це нормально. Це природньо. Батько мого батька, мій батько, я і зрештою ти та твої діти, інші наші нащадки… Навіть зараз, споглядаючи за невдалими рішеннями попередників ми не здатні повною мірою відчути усіх тих істинних тягот, які насправді пережили вони. Їх досвід для нас примарний, неосяжний, незрозумілий, але це лишень до певного моменту. До моменту, поки ми самі не допустимося такої помилки, - його слова прозвучали стверджено, і я не мав навіть помислу в них сумніватися, - Звісно, якщо так думати, то ми зовсім нічому не вчимося, однак це твердження також буде хибним. Кажучи ясніше, їх життєвий шлях - тільки додаток для нашого, підказка, для здобуття власного досвіду. Як в теорії можна вчинити, і що в результаті отримати? Тільки для цього існує чужий досвід - для ознайомлення, але ніяк не для сліпого слідування. Насправді ж лише на собі відчувши наслідки того чи інакшого рішення, ми стаємо на сходинку вище, як люди, як правителі. Прикро це усвідомлювати, але такою є одна з проблем усього людства... Ми живемо в застої, синку. Стільки років… У застої якому немає ні краю, ні кінця. І тому я відчайдушно вірю, що ваше покоління змінить це. Як не змогли ми, значить можливо вдасться вам? Гадаю, ви перевернете увесь світ догори-дриґом і вже нічого не буде так, як раніше…

Цими словами батько суперечив сам собі, але водночас і ні. Традиції, якими він так дорожив: Каллія, всілякі дворянські забобони й банальний етикет, все це – його вибір, але аж ніяк не мій. Це він хотів мені донести? Щоб я робив інакше? Але навіщо було стільки часу витрачати щоб я це засвоїв? Хто його зна…

І взагалі цікаво, чи сказав би він так, знаючи, на що я насправді здатен? Чи довірив би він майбутнє цілого світу в мої руки? Або ж, нарешті дізнавшись, хто я, він сприйняв б це, як закономірність? Похвалив би? Втішив? Можливо саме цю темінь він вбачав в мені від початку?

Те, що я зробив зі своїм манекеном, Каллією, неможливо пробачити ні за яких умов… Ні, я не шукав для себе виправдання, і не хочу, щоб мене хтось жалів. Нехай краще пожаліють нещасну дівчину, якій я назавжди зруйнував життя. Пройшло вже досить часу, а вона все не йшла з моєї голови і мимолітно, її образ періодично пробігав перед очима, нагадуючи, лякаючи мене до глибини душі... Ніхто не знав правди. Ніхто, окрім самого мене. Цю таємницю я зарікся зберігати стільки, скільки мені буде сили. Хоч цілу вічність, якщо доведеться, але ніхто не дізнається… першої фатальної помилки, якої я допустився. 

Стільки брехні… Здається, не було й миті, щоб я проронив з вуст правди. Дворянин, слухняний син, надія усього сімейства, спадкоємець намісницького трону, а в той же час, шибайголова, що потайки тікає з маєтку і промінює своє життя в достатку на прогулянки з брудним селянином, що дещо полюбляє тварин і природу. Напевне я б вагався у правильності свого вибору, якби ми не були з Віктором настільки схожі на підсвідомому рівні.  Він вбачався мені єдиним рішенням, що я в цьому житті обрав вірно.

Різкий наскок галасливого білого собаки в мить розвіяв усі мої думки. Ріп накинувся на мене зненацька, повалив на траву і нагло лизнув моє обличчя своїм брудним язиком, яким мить тому вилизував сиру землю. Я тут же винирнув з тіні власної свідомості, глибоко вдихнувши, і опинився на поверхні білого дня, де перед очима були крони довговічних дерев, крізь які проглядалися крихітні шматки неба та радісна морда пса, що все те затуляла. Я не довго провалявся, так, як зрештою мене засліпило одиноким промінцем сонця, що якимось чином пройшов крізь густу листяну завісу. Ще й одночасно з тим, на обличчя потекла гидка слина.

- Га! Відстань! - проричав я і спробував відігнати пса, але той зрештою сам пішов.

Я неквапливо піднявся, ніби з просоння, в каламуті намагаючись розгледіти, де зараз знаходжуся. Позаду мене я побачив силует Віктора, який досить швидко розвидніло. Він ледь стримувався, щоб не розсміятися. Без його дозволу, Ріп ніколи б не наскочив. Таким він був – вірним і дуже слухняним собакою.

Тим часом я з огидою намагався стерти рукавом залишки собачої слини з обличчя і невдоволено глядів на Віктора. Тоді ж його і прорвало на сміх:

- Не смішно, - злісно буркнув йому я.

- А мені – смішно!

Схоже я на деякий час втратив зв’язок з реальністю. Замислився і в тупу крокував вперед, не знаючи куди, не знаючи навіщо. Така моя поведінка дечим нагадувала легкий лунатизм… Спостереження мене бентежили.

- Дуже смішно, - далі бурчав я.

- Та годі тобі, - він підійшов ближче і поклав руку мені на плече, - Ти ж навіть не чув, що я тобі говорю .