Мистецтво без меж

"Видається люди сліпі. Маючи два ока, жодним з них вони здатні не помічати очевидного, навіть дивлячись впритул. 
Люди обмануті. Обмануті самі собою. Маючи два ока вони час від часу вимушені бачити жахливі речі, але намагаються запевнити себе, що це муляж, ілюзія, неправда. Вони затуманюють свій розум, через що бачать лише те, у що вірять, що приймають. Бачать те, що викликає в них неправдиву радість. 

Але деякі люди... чесні люди, вони ніяк не здатні брехати собі, як би не намагалися. Вони бачать усю правду. Не приховати їм від себе тих жахів, на які здатні незважати інші. Не оминути їм свідомістю тієї істинної жорстокості світу. Ні, для них це неможливо. І якщо вони не помирають завчасно від такої туги та ноші, що несуть на плечах або ж від якоїсь хвороби, то вони накопичують пітьму всередині себе, поки та не отримає фізичний прояв у їх словах, у тілі та найголовніше - ділі. Це є справжня темінь, якою просочується серце. 

Пітьма користується цим. В усіх є пітьма, але не в усіх вона виражена. Обмануті також схильні до її впливу, але вони власноруч вигадують її. Вигадують щоб сповнити своє спорожніле життя примарним сенсом. Закриваючи очі на усі жахи та жорстокість навколишнього світу, вони самі вигадують їх для себе, щоб не відчувати себе... Обманутими".

Ці слова Ліліан промовила під час одного з наших уроків. Говорила вона це впевнено, без жодних сумнівів, ніби сама чітко розуміла сказане, але вочевидь, Ліліан сама не знала, що була обманута, обманута сама собою. Вона відмовлялася бачити у своєму браті монстра, і навіть зараз, вона досі в це не вірить, і вже ніколи її не запевнити у зворотньому. 

Яромія в свою чергу бачив правду, тільки правду. Його очі дивилися далеко, в саму сутність цього світу. Чи не означає це, що його вчинок врешті-решт був правильним? Та з чого я так певен в тому, що він не брехав? Тому що ми схожі? З того моменту, як я вперше побачив його, я відчуваю нереальне співпадіння, тотальну подібність наших з ним думок, сам не розуміючи звідки... Невже брехуном виявляюся і я? 
"Але ж я бачив... Бачив, як помер мій найкращий друг... Віктор? Скажи, якщо чуєш мене, чи дійсно це було правдою? Ні, не говори нічого. Нехай усе це буде сном. Так, звичайним сном, а потім... Я прокинуся і ми підемо до оленів в ліс. Допишемо книгу, видамо її, станемо відомими... Ми ж мріяли про це, хіба ні? А можливо плюнемо на все і просто будемо теревенити про різне? До чорта той ліс, до чорта мрії, якщо мені знову доведеться побачити твою смерть! Краще вже я сам помру..."

- Краще б вже ти помер, щоб тобі! - глухий удар спиною об кам'яну стіну заглушив для мене ці слова. 

Мої легені болісно стиснулися, ребра ледь не прорізали шкіру з середини. Я не міг вдихнути, а розгніваний голос продовжував кричати: 

- Що ти їй сказав? Що ти вбіса наговорив? Відповідай, шмаркля! 

Щось велике настільки сильно давило на мене, що я не міг вимовити й слова. Ще трохи і мене розчавить... 

- Говори! 

"Я не можу нічого зробити... це кінець... Навіть рук не підняти..."  

Очі самі собою почали закочуватися назад, а останні спроби вдихнути все сповільнялися з кожним разом, і саме в той момент, мене відпустили. 

Я впав на землю, боляче вдарився сідницями, але не забився. Та і не зважав я на це, так як нічого не помічав за невпинним кашлем, та зголоднілими намаганнями ковтнути бодай трохи повітря. 

- Чорт, - невдоволено процідив голос десь згори. 

Свідомість почала повертатися до мене, а темінь навколо все більше розвиднялася. В положенні навкарачки я щосили намагався згадати, що передувало усьому цьому...

Пам'ятаю лише, як інші лікарі-гіганти завели мене до палати, як Анатолій вскочив з ліжка і очманіло витріщався на натовп в дверях, як підбіг до мене, і рефлекторно обійняв, не задумуючись. Тоді лікарі облишили нас, зачинивши палату на ключ, і ми лишилися одні. 

- Значить не вийшло? - спитав у мене Анатолій. 

- Що саме? 

- Ліліан відмовила тобі? 

- В чому? Анатолій, про що ти говориш? 

Він поглянув на мене не приховуючи кепського настрою, тяжко ковтнув слину, але все ж сказав:

- Сьогодні Ліліан мала прийняти рішення щодо твого виписування з лікарні...

- Он воно як...

 Я навіть не засмутився від цього. Взагалі було байдуже, але ж не має Анатолій переживати за це більше, ніж я? Тому долучився і теж зробив засмучений вираз обличчя.  

- Значить ми тут назавжди? - спитав у нього я. 

Після цих слів, Анатолій протяжно сьорбнув носом, притиснув мене ближче до себе, і крізь сльози, радісно промовив.

- Не хочеться мені, щоб ти лишався тут назавжди... Але скільки потребується - знай, я завжди буду поряд. 

Він не хотів відпускати мене, більше за все на світі боявся знову залишатися тут один, однак в той самий час, він розумів, що рано чи пізно я піду і він не буде мене спиняти. Напевне йому було б зараз легше, знай він, що я думаю так само.

Ми обійнялися міцніше, простояли так певний час і всілися на ліжко, де він став ні з того ні з сього став розповідати мені якісь цікаві научні факти між ділом. Це було досить влучно, так, як мені конче необхідно було зайняти зараз чимось думки. Тільки, щоб не думати про...

- Анатолій, є питання. 

- Яке? Щось незрозуміло?

- Та ні, але... Так, дечого не розумію. 

- Тоді вперед, запитуй. 

- Ти жив певний час наволі у Жонтарі і тому можливо ти ще щось пам'ятаєш з тих часів...

- Все що я бачив тоді - вже давно не є дійсність. Місто кардинально змінилося за стільки років, тому що не розповім про минуле, все буде небільшим за утопічну казку. 

- І все ж, можливо ти знаєш... Чоловік... Хлопець, на ім'я Яромія.

- Знаєш скільки таких Яромій по місту ходить? Я так з ходу не скажу... Можливо прізвище назвеш? Він відомий? Артист? 

- Вбивця. 

- Вбивця?  

- Так, самий справжній. 

- Віктор, і чи знаєш ти скільки вбивць ходить по Жонтару? Так, факт цей паплюжить репутацію всього міста, але така вже правда. Безліч, і немає їм числа. Люди жорстокі...