Наслідки

Я тільки прокинувся, ледь розплющив втомлені очі, як помітив, що перед моїм ліжком щось дуже активно обговорювали сестри Мері та Ліліан. 

«Жодного слова не розумію… Вони, ніби іншою мовою говорять».

- Ліліан! – насторожено промовляла Мері, - У нього досі сіпається око! Ти ставиш під загрозу усіх нас! Це безумство! 

Я вперше бачив її такою зніченою. 

- Чекай, Мері, заспокійся, - все з такою ж непохитністю у голосі відповіла Ліліан. 

- Не можу я! Чорт забирай, ти ж бачила що там сталося, знаєш що може статися тут і зараз! Нас усіх тут на нього не вистачить! Схаменися! 

- Не можеш? Значить зроби так, щоб змогла, - Ліліан узяла до рук щось дуже гостре і стала полосувати саме себе в різних місцях, - Нехай Марс вбереже наші душі...

Саме в той момент я повністю прокинувся. 

Я підірвався, з ліжка одразу на ноги, здичавіло поглянув на закривавлений ніж та на Ліліан, що стискала в руках якийсь розгорнутий старовинний сувій, на Мері, що була в кроці від того, щоб пробити мною стіну. Я вчасно прикрився руками, через що та не вдарила. 

- Щоб тебе... - дрижачим голосом процідила Мері, не опускаючи кулаків.

- Ти прокинувся, - радо посміхнулася мені Ліліан, методично згортаючи сувій назад. 

- Ви чого? - я нічого не тямив, тільки розплющив очі, як ось тобі, на місці хочуть придушити . 

Мері різко вхопила мене за тулуб і стала трясти, мов іграшку, між іншим не припиняючи кричати мені у вуха:

-  Чортів придурок! Знаєш, що ти накоїв?! – запльовувала та мене слиною, - Ідіот малий! Безмозгий! Якого чорта ти вирішив втікти, га?! Я тобі...!

Виявляється те, що я так вдало вберігся від Зугора не було такою вже й вдачею...

Від цієї тряски в голові паморочилося, та й праве око знову стало сіпати. Мері помітила це здається навіть швидше за мене, через що спішно випустила мене на ліжко. Я підстрибнув на м'якому матраці, перекотився, і застиг, перед поглядами гіганток. 

- Не дивіться так... Мені відповіді зараз потрібні так само, як і вам

Не варто було це казати...

В очах Мері розгорялося всемогутнє червоне вогнище, і кожне моє слово чи рух, розпалювали все сильніше.  Ще трохи, і вогонь перескочить на мене. Цілком логічно було б дійти висновку, що навіть один її удар, навіть не в повну силу, розірве мене на шмаття. Якщо пощастить, то лишаться крупні шматки від тіла, які зможуть потім поховати, якщо це взагалі комусь буде цікавим. 

Ліліан поглянула на двері і показала якийсь знак рукою. За дверима в палату відбувся якийсь короткий тихий гомін, схожий на видих з полегшенням, після чого десятки важких ніг затоптали один з коридорів, поки цілком не стихли 

"Теж гіганти? Схоже, що вони готувалися до чогось більш серйозного" 

- Спокійно Мері, - обережно притримала її за руку Ліліан, - У нас зовсім інші методи лікування. Якщо хлопчик вирішив втекти, значить ми не доклали достатньо зусиль, щоб йому хотілося тут лишатися. Це цілковито наша провина.

І як Ліліан вдавалося не обпікатися, доторкаючись до того розпеченого вулкану, що вивергався прямо зараз? 

- Переламаймо йому ноги, і рецидивів ніколи більше не буде! – Мері не заспокоювалася.

- Хо! У нас вже є декілька таких пацієнтів, і якщо б ти продовжила в такому самому темпі, сестро, то зарікаюся, нас би давно зачинили. Ну все, досить, вчися стримуватися. 

Мері не витерпіла, вдавила п'ятами вниз, тріскаючи кам'яну підлогу, після чого розлючено прогупотіла до виходу, і гучно вдарила дверима, які на велике диво не вивалилися разом зі стіною.

Ми залишилися тет-а-тет. Що ж, так розібратися у всьому цьому мало стати простіше. 

- Пані Ліліан, що з вами трапилося? – вирішив розпочати я. 

І так було зрозуміло, що вона вчинила таке з собою через мене… Можливо, як покарання самої себе за мою невдалу втечу, за цей свій провал і його наслідки, а можливо вона впала у такий відчай, що стала різати себе, щоб захистити мене від інших? В цілому я сам бачив, на що здатен. Десь в глибині душі я і сам боявся цієї сили і чесно кажучи хотів би її позбутися, будь це можливим. 

- Як бачиш, усе має ціну, - відповідала вона, протираючи кров з обличчя білою серветкою, - Кожна помарка, чи дія... Не думай, Вікторе, що ми з Мері навіжені. Ми не такі, як ви, ні, точно ні. Ми б не доглядали за вами, будь ми навіженими, хоча, можливо ми такими здаємося, на перший погляд.

Я промовчав. Дивлячись на ці смертельні для простої людини порізи з яких досі юшила кров, мені сказати було нічого.

- Це наш вибір, Вікторе, - казала вона, - Ми з Мері, добровільно обрали собі професію, наше життєве призначення, нашу фамілію, Марс. Знаєш, що вона означає?

Я заперечно похитав головою.

- Марс – Бог Війни. Найсильніший та найхоробріший воїн, з коли-небудь існуючих. Він став прообразом благородної війни та битви, йому з давніх-давен, і по сьогодні, люди підносять дари, щоб вшанувати його пам’ять. Найвідважніші з воїнів, що нині живуть, за словами самого Бога Марса, можуть спробувати і узяти собі його ім’я, як фамілію, щоб породнитися з ним, випробувати непохитність своєї міці та віри. Людина, що обрала такий шлях, сама накликає на себе постійну битву. Чи з кимось іншим, чи з самим собою, навіть з усім світом. Все твоє життя перетворюється на постійну війну, що завершиться лише одночасно з твоєю  смертю. Узявши сакральну фамілію Марс і думати забудь, про спокійне життя, про смерть від старості . Я розповіла тобі коротко, ти ж все ще дитина, хоча рано чи пізно все одно дізнаєшся все, як захочеш цього. 

- Ми? - перепитав я, - Ви з Мері рідні сестри?

- Так. 

- Раз це так, то чи мають рідні сестри боротися на руках, ламаючи одна одній кістки? 

- Не все так просто, як тобі здалося… Ми нащадки легендарного воїна, Віктор.  Для нас найважливішим у житті є сила. Якщо ти не здатен показати силу, або не здатен перетерпіти біль, значить маєш померти! Такий закон лишив по собі Марс. Тепер починаєш розуміти? Ми з Мері, як й інші санітари у цьому закладі, гордо носимо цю фамілію починаючи з дитинства. Ми не знали жодного спокійного дня, за ці довгі роки. Коли були війни, ми воювали, а за їх відсутності, працюємо тут сторожами і наглядачами, щоб рятувати людей зі слабкими душами.