"На тому кінці райдуги"

- Що тут таке? Що трапилося? – запитувався Рейн, дивлячись на вуглі у себе під ногами.

Споглядаючи випалений пейзаж землі, на якому колись, майже нещодавно, розташувалася затишна корчма, Негелан підбивав підсумки усьому тому, що трапилося за останній час. 

"Цей шлях ми проклали через гори невинних жертв. Десятки тіл, тепер буду змушений нести на своєму горбі до кінця життя, відчуваючи, як своїми холодними руками воно тягнуть мене донизу. І я не жалкую, адже це мій власний вибір, власний шлях. Я заклав свою віру, свої амбіції та душу, щоб досягти результату. І навіть так... 

Рейн відпустив Аранітну й пройшов трохи в глиб цього попелища, в повітрі якого дотлівали останні яскраві приски. Під купою пропалених чорних балок, він оком зачепився за дивне, але дуже знайоме для нього сяйво, ніби… Рейн, занервував, і мершій кинувся до цього завалу, розкидуючи голіруч усе, що йому піддавалося. Чоловік поспіхом намагався видерти з-під завалу клубок якоїсь пожовклої тканини з якого майоріло те саме барвисте світло, але його придавило поміж важучих дошок, які він сам підняти не міг. Аранітна непомітно підійшла й допомогла йому, піднявши їх однією рукою. Рейн насилу вихопив клубок, розірвав тканину й назовні з нього випав райдужний камінець, що переливався різними кольорами навкруги. Рейн встиг ухопити камінь в руки, роздивився й не міг повірити в те, що зараз тримав в руках. Очі чоловіка забігали, а серцебиття пришвидшилося, сам він зніяковів. Рейн міцно притиснув камінець до грудей і гірко заплакав, ще до кінця не усвідомлюючи, що трапилося насправді. Його лице скосилося, а сам він зігнувся вдвоє, схиливши голову до землі. 

- Хлопці... - процідив він холодно, все сильніше утискаючи камінь в кулаках. 

... Як я й уявляв, ми не досягли ідеалу. Я не досяг. Спочатку ми мріємо, створюємо у власному світі ідеал до якого потім прагнемо все життя, але реальність не тільки наша. Бог, доля, й інші істоти… Змінних, перемінних і факторів тут настільки багато, що й марнієш від усвідомлення власної нікчемності для самого світу. Втрачати, програвати й нести тяжкий гріх на душі, через те, що обманював сам себе. Ми виграли, здобули перемогу у реальності. Прийми ж це, Рейн і знайди в своїй душі місце для радості, бо тепер мрія твоя, стала реальністю". 

- Хлопці! – пронизливий крик хлопця досяг самих хмар, що розтягнулися тоненькою плівкою по небокраю.

Аранітна обережно підійшла до Рейна й обережно окутула його, як найм'якіше простирадло, що тіло дівчини вигиналося на ньому, мов рідина. Дівчина непомітно наблизилася своїми пристрасними губами до його вуха і щось ненав'язливо й мило проспівала, ніби вона співала колискову наніч. Зачувши її ніжний жіночий спів, Рейн заспокоївся, а очі його набралися бездумством, що райдужки його зовсім помутніли.

Сяйво місяця прибіднилося, а повітря навколо стало напрочуд прохолодне. Світіння райдуги ставало дедалі сильнішим.