Скажена собака

Коли я нарешті остаточно вирішив для себе, що час настав, пора була вичекати той самий момент, коли Каллія мала ненадовго мене полишити. Звісно, зробити перетворення на її очах вбачалося теж непогано, дівчина остаточно втратила б глузд, але я вирішив, що для мого «інкогніто» буде краще робити це без уваги сторонніх очей, особливо таких настирливих. 

Наступного разу, коли Лептоприн вийшов з моїм батьком на чергову прогулянку садом, я знову вибіг до них, як було минулого разу. Планувалося, що Каллія не піде за мною і слухняно встане в стороні. 

Так і трапилося. 

Лептоприн з цікавістю проводив мене поглядом, поки я пробігав повз них, і не прокинув ні слова. Я тільки радо посміхнувся йому, поки не зник за кущами. Батько ж навіть не ворухнувся. Йому схоже стало зовсім зле... Нехай навіть так, тоді я цього просто не помітив. 

Голова була зайнята зовсім іншим.

Я опинився на другій половині саду, де вискочив з кущів поблизу грайливої юрби пухнастих собак, і без зволікань, миттєво перевернувся одним з псів, ще до того, як дресирувальник встиг щось втямити. 

Вийшло! Чорт забирай, вийшло! Ще й набагато простіше, аніж очікував! Запах, шерсть, навіть нюх в мене були собачі, на що я й не розраховував. Мій ризикований експеримент нарешті вдався! Розмірами, я був трохи більший за інших собак, але ніхто на таке не звернув би уваги. Дресирувальник не звернув. Єдині мінуси, що помітив: при перетворенні я вочевидь вислизав зі свого одягу, а звикання до собачої ходи та сприйняття світу - також процес не з легких, але й до цього, як гадалося, можливо було звикнути.

Я кволо винирнув з-під гори свого одягу і покульгав трохи далі від інших собак, поки дресирувальник відвернувся. Тварини звісно неабияк здивувалися моїй появі, а ще більше, вони давалися диву від моєї поведінки. Одна з них щось гавкнула мені в дорогу, але я проігнорував її та зрештою, як трохи звик до собачих лап, спокійно поскакав знову у кущі.

Далі рушив я до одного невеличкого дерева, в дупло якого завчасно приховав свої запасні речі, бережно змотавши їх у полотенце. "Все ж не голим мені перед другом бути!". Дупло те знаходилося низенько, майже коло землі, тому навіть у вигляді собаки, я без зайвих зусиль зумів туди зазирнути. На те і був розрахунок.

Вхопивши в зуби завітний згорток, я, не без труднощів, проліз в невеличку вириту мною ямку під забором і врешті-решт, опинився на свободі. 

Так, за довгий час, мені вдалося своїми силами покинути маєток та рушити до Віктора. Навіть потаємні тунелі мені не знадобилися! 

 Звісно, всі ці ігри, були лише іграми. Втекти я міг купою інших, менш авантюрних способів, але щоб побавити власне его, я обрав саме цей і провів усе так, як бажав.

І все ж, переді мною залишалася остання проблема. Минуло вже багато часу, як ми останній раз бачилися з Віктором. Як мені було дізнатися де він знаходиться і чи взагалі він зараз на вулиці?

На це у мене знайшлося своє, раптове рішення. Не потрібно забувати, що перетворившись на пса, я перейняв і деякі їх особливості… 

«Собачий нюх – річ безвідмовна, загальновідомий факт. Та й не потрібно забувати, що ми з Віктором не просто знайомі, ми друзі. Найкращі... Де б він не був, я б все одно його знайшов, навіть не май я цього нюху», - був певен я.

Уловивши знайомий запах товариша, в ту ж мить рушив його слідом. Коротким шляхом я вийшов на околицю лісу, де високо на гілках дерев, Віктор усамітнившись, намагався грати на своїй імпровізованій сопілці.

«Віктор! Це він! Справді знайшов! Віктор! – я радісно гавкав, сплутавши це з мовою.

Однак радість моя швидко вщухла. Наблизившись, я лячнувся, коли помітив здоровезного, вкритого білим хутром пса, що вмостився під стовбуром дерева. Хоча ні, це він помітив мене першим. Собака підвівся й наперед почав злісно гарчати, тому мені хутко довелося перетворюватися назад і наспіх перевдягатися десь подалі. Так склалося, що знову у кущах. Віктор ж на свого собаку не звернув уваги, а сам пес на мій людський вигляд реагував стриманіше. Ну, він хочаб не напав, поки я підходив ближче. 

- Віктор! – махав йому руками я, - Привіт!

- Ого! Здоров! – помахав мені він у відповідь, - Чому тебе так довго видно не було? 

- Довга історія... Зараз розповім!

- То залазь!

Далі я не осмілився підійти, так, як собака вже занадто загрозливо на мене дивився.

- Я б з радістю, але твій пес не дуже радий мене бачити! – показав я на розлюченого собаку перед собою.

- Нуль проблем, друже! – крикнув він, після чого вклавши два пальця собі в рот, добряче свиснув.

Пес вмить заспокоївся і влігся на місце. Вся злість на мене вмить кудись поділася. Я ще декілька секунд уїдливо дивився йому в очі, як переможець на переможеного, але собаці на це було вже байдуже.

- Можеш підходити! Він не чіпатиме тебе! 

- Добре, дякую! А як його звуть то? 

- Я його Ріпом назвав! Мені батько нещодавно його з міста привіз! Він добрий, не бійся! 

Все ж, обійшовши собаку осторонь, не без зусиль, мені вдалося видертися на одну з нижніх гілок. Я був босий, тому поки залазив, добряче роздряпав собі ноги.

- Ти чого босий лізеш? Де твоє взуття? Господи... Що ти робиш? 

- Я його загубив, по дорозі. І не дивися так! Усе нормально! 

"Поки перекидався псом, зовсім про нього забув, - опустив я погляд на подряпані ступні, - Щоб його!" 

- Як можна загубити власне взуття? Ти якийсь сьогодні дивний...

- Такий, як завжди. Таке враження, що ти ніколи нічого не губи...

Я заговорився, не туди поставив ногу й ледь не полетів сторчака униз.

- Куди ти ногу ставиш! Чорт! Впадеш же так! Став туди... Так, туди! Тепер, цю…

Нарешті я забрався на гілку до Віктора і притулившись до стовбура, став відхекуватися і ненароком ще раз поглянув вниз. Що ж, з землі дерево не здавалося мені таким високим…

- Хто так лазить? – видавав він легкий смішок.