"Повішаний"

Іржаві кайдани на холодних цепах намертво вбитих у цегляну стіну не давали й шансу ворухнутися. Вони   перетискали зап’ястки, настрого не пропускали кров до пальців, ніби їм це наказали. Дали мету - завдати якомога більше болю... 

Тільки цей лячний проблиск пам'яті повільно ковзав перед очима.

В очі болісно били кулаки світла від жовтого ліхтаря на тумбі, шкіру з перервами на замах морив хльосткий наконечник батога, а душу розривало нестерпною тугою. Навіть уявити важко, що насправді завдавало більшого страждання. У ту мить? Ні, тоді не було часу обирати, не було сенсу вирішувати, від чого краще померти. Бувають моменти, коли душа й тіло таким чином роз'єднуються, що ти втрачаєш контроль над тілом і воно стає існувати саме по собі. Тепер його неможливо обманути, не можливо запевнити у правильності своїх ідей та цілей. Тепер, його неможливо благати, протриматися ще хоча б якусь хвилинку... Все одно не почує. 

 І саме тоді, в ту мить, душа відчуває справжню самотність, таку, яку вона відчувала в перші секунди свого існування, коли ще налякана, не могла побачити виснажених очей матері, що дарувала їй життя. То була заворожуюча мить, лише від згадки якої перехоплює подих. Як ти вперше даєш команду розплющити очі, як темряву попереду розвидняє... Ця ж мить інакша. Вона абсолютно протилежна. На самоті й в темноті, душа зустрічає свої останні секунди. І подумки, напрошується одне усвідомлення - що тепер очікувати нема чого. Більше пітьму з очей не прибрати.

"Райдуга вже давно зійшла, розчинилася в небесній блакиті". 

Ото ж, секунди переливаються в хвилини, хвилини в години, години у дні і весь цей потік стає безкінечністю. Тепер так буде завжди, і не буде цьому завершення.  

Мрія. Згадую, сюди привела нас мрія. Неосяжна, амбітна, яку самому собі складно було пояснити, не те що іншим. Це була найбільша, найграндіозніша мрія. Вона нею і залишиться. 

- Рейн?

Розгорялося багаття. У колі друзів, ми проводжали день, що минав. Був глибокий вечір, була надія на наступний ранок.

Лунав затишний звук, як тріщали у полум'ї сухі гілки. На вогні стояв залізний казан, на якому витанцьовувала залізна кришка. Теж шуміла. Здавалося, ніби її навсправжки було гаряче, і вона всіляко намагалася уникнути спекотної пари, що невпинним потоком виривалася з каструлі. Так, на стіл готувався наваристий борщ.

- Барні, - окликнув Рейн хлопця, що заклопотано кружляв навколо вогнища й розмірено помішував страву черпаком, іноді куштуючи, - Ти знав, що ти просто майстер?!

Повненький хлопчина між іншими справами мовчазно хильнув головою і його пузо кумедно задрижало від цього необдуманого різкого руху. Незрозуміло чому, через це усі засміялися. Товстун засоромився, але не відволікся від каструлі та вогню.

- Пора худнути! Я тобі вже скільки кажу? - голосно підмітив кудрявий блондин Джоліо, що мостився на колоді неподалік.

Товстенький обурився, надувши щоки ще більше, аніж в нього вони були зазвичай. Його обличчя було схоже на розпухлу буханку хліба, це веселило блондина ще більше.

- Нас вже п’ятеро, а ти все ще не схудав. Скільки ж потрібно людей, щоб ти хоч трохи почав голодувати? – втулився в розмову Далос, що сховавшись у тіні дерева не випускав з рук свого меча. 

- Поки я готую тут… - запихано говорив Барні, - Ніхто голодувати не буде! Чули? – притуплено хлопнув він рукавицями.

- Ну ти вже точно не будеш, - продовжував насміхатися Джоліо, - Перший до тарілки – завжди ситий.

- Не слухай їх, - махнув рукою Рейн, грізно поглянувши на блондина, - Хлопці, досить дуркувати! Якщо щось трапиться з вечерею – то відповідаєте ви!

Разом із словами Рейна, каструля здригнулася від палючого жару під нею. Гаряча червона піна здійнялася доверху й спала у розпечене вогнище. Багаття гучно зашипіло, здійнявши яскравий тліючий попіл догори. Барні не встиг цілком посміхнутися від такої люб'язності Рейна, заметушився і швиденько спробував зняти каструлю з вогню. Руки товстуна затрусилися від такої ваги, а допомогти йому не було кому. Такі рукавиці, що захищають від жару були тільки в нього. 

- А щоб його, - винувато прикрив очі рукою Джоліо, дивлячись як вміст казана все більше проливається на землю. 

- Я ж казав! – розлютився Рейн,  і вже хотів підвестися щоб дати блондину урок, але Барні спинив його.

- Годі вам! – сказав він і обережно, як міг спустив каструлю на землю, - Усе гаразд, нічого страшного. Тут усім вистачить. 

Рейн присів назад, а Джоліо обурено махнув головою й перевів погляд на Деявіро, що мовчазно не зводив зляканих очей з дотліваючих у повітрі попелинок. Раптове шипіння вогнища схоже  налякало його, це видно по тому, як він стискав рукоятку свого меча, з яким ніколи не розлучався, навіть в такі моменти в колі соратників Деявіро незважаючи на свій грізний вигляд і бійцівську статуру, був боягузом навіть більшим, аніж Барні, але аж ніяк Рейн не звинувачував його, та й інші також. Тут було так прийнято, ніхто нікого й ніколи не звинувачував. Як можливо судити людину, якщо не знати що привело її до того чи іншого вибору, якщо не пережити те саме, що й вона. Їх команда зібралася дуже різна, але навіть так, вони змогли знайти між собою спільну мову. Усі вони люди, і в кожного свої причини боятися, битися, плакати, і стискаючи зуби прямувати далі, інакше б вони не слідували за райдугою. 

- Ну, спробуємо що вийшло, - глибоко зітхнув Барні і зачерпнув черпаком ще досі киплячу, паруючу страву приставивши собі його аж до самих вуст, щоб трохи подути.

- Обережно, не обпечися! – стурбовано гукнув йому  Далос, - Ще не вистачало потім чути твій нестерпний вий!

- Стулися Далос! – огризнувся товстун.

- Диви який! Голос прорізався? – не міг заспокоїтися Джоліо, надмінно закинувши нога на ногу.

Барні через це відволікся, й від злості не помітив, як сьорбнув з розпеченого черпака. Усвідомлення до нього прийшло лише тобі, коли увесь він усе впустив на землю, разом з черпаком. Хлопець непогано тримався, але зрештою, як і очікувалося, завив від болю. Скрутивши почервонілі губи, він жалібно обернувся до Рейна.