Тягар захисника

Сірий непримітний камінець, валявся собі без діла серед трави, десь у дворі коло палацу Меменотаро…

Діян перебував у своїх покоях вже довгий час, нервово перетасовуючи свою колоду карт, вже в десяте. Повтор одного й того ж допомагав йому відволіктися, знайти прихисток від тяжких дум, які так і дерлися в голову.

Давненько він так кепсько не почувався. Незважаючи на привітний світ дня, для нього небо було вкрите густими хмарами. Хоча скоріш ні, просто він власноруч завішав свої покої темними шторами, як і душу, невидимим густим покривом, що не пропускав жодного проблиску радості. Все це через нетерпляче очікування, що зводило Діяна з розуму. Він не міг дочекатися щасливої звістки про операцію з селища, щоб нарешті видихнути з облегшенням і знову впустити в душу сонце. 

Останній раз такий стан у нього був, коли він почув про жахіття, які творилися у Еватроті. Тисячі біленманів, діти, жінки, та чоловіки, голодували, страждали й убивалися ні за що протягом цілого місяця. Саме у Еватроті перебував його найкращий друг, ще тоді не величний дворянин, Севілус Меменотаро. Його єдиний друг. Діян сам хотів туди поїхати в якості добровольця, однак він ніколи не служив до цього у війську, а ще мав проблеми зі здоров’ям, тому його відмовилися брати. Той місяць він не спав, майже не їв і не пив, навіть не кохався з коханою дівчиною, а все чекав нового випуску газети, де на першій сторінці мав бути напис «Кошмар скінчився». Він також намагався писати Севілусу листи, та пересилати їжу постраждалим через військових, однак чи дійшло воно насправді? Діян вже ніколи не дізнається…

І яка ж була його радість, коли він таки зустрів Севілуса на власні очі. Страшний місяць очікування, дійсно жахливий час проведенний в стражданнях, нагородив Діяна моментом, коли той зумів побачити його. Живого, не ушкодженого, усміхненого. В той день він не міг перестати радіти. Такої ейфорії в нього ще ніколи не було.

А далі Жонтар, коронація Севілуса й нарешті сам Діян став його вірним захисником корони, і хоча говориться, що захисник корони бере на себе клятву любити й берегти свого дворянина до кінця свого життя тільки після узяття на себе цього титулу, у Діяна такі відчуття до Севілуса були з самого першого моменту їх знайомства. Без причини, просто так. Севілус від  початку був його людиною. Значить судилося долею.

Діян продовжив в глуху перебирати картами. На руках його були душі, нарисовані чудернацькими картинами на обличчях карт. Душі прислуги палацу, різних перехожих міщан, яким поталанило потрапити на прийом до захисника корони чи безхатніх пройдисвітів, які були готові віддати життя заради крихти хлібу. Усі ці люди віддавали свої душі у долоні невідомої людини з посмішкою на лиці. Без жодних переживань та сумнівів, вони довірили Діяну своє життя. Тепер він бачив їх наскрізь. Незважаючи на однакові орнаменти карт та малюнки на них, він чітко міг вирізнити хто й коли подарував йому цю карту. Зазвичай з міркувань совісті, карти він намагався віддавати назад їх законним власникам, але останнім часом приховав для себе невеличку колоду, на всяк випадок. Озираючись на нещодавні події – це було правильним рішенням.

 Маленька міщанська дівчинка, «Колісниця» - душа в подорожі й пошуку, самодостатня й повноцінна, готова пройти будь-який шлях; старий вуличний шахрай, «Сила» - незважаючи на мерзенність своїх вчинків, ця людина залишається незламною, де б не опинилася; Мати шістьох дітей, одиначка, «Колесо Фортуни» - чи це їй так поталанило з такими гарненькими дітьми, чи що п’янчуга чоловік самовільно її покинув і помер десь у сутичці серед провулків?

Усіх їх Діян знав, як він вважав, краще аніж вони самі. Проминаючи в руці карти, він здавалося міг відчути цих людей, передбачити їх майбутнє й пізнати сьогоднішнє. Вони нічого не могли від нього приховати, і це подобалося йому найбільше.

Карти філігранно розклалися на стіл тонкою лінією. Усі вряд, знову перед очима. Ось би так було завжди. Світ без загадок і таємниць. Коли не потрібно здогадуватися, як людина думає, що відчуває. Це було б в стократ легше, принаймні для Діяна це було б так. Рука чоловіка самовільно потягнулася до них, і невдовзі перед обличчям він тримав дві карти. «Маг». Намальований на лицевій стороні, незнайомець у червоній вченій мантії, що гордо заніс руку над собою. В ній він тримав чи то якийсь потаємний жезл, а можливо й саму правду усього світу.  В цьому вбачалася істина, так як усі маги теж певною мірою зачіпають її. Шкода, що для кожного вона різна.  

Діян бережно приклав карти одну до одної й прикрив очі, в надії побачити відповідь на питання, яке ще не встиг задати. Спалах відбувся блискавично, і точно не пройшов безслідно. Принаймні це так відчувалося.  

Діян розплющив очі, намагаючись розгледіти, що змінилося у покоях. Все було на своїх місцях, на вулиці здавалося так само день. Все так… Ні. Не так. Діян піднявся з дивану, його засліпило сонце.

- Сонце? – зажмурився він, борючись з пронизливим денним світлом, що сяяло крізь прозоре скло.

Вікна були зашторені. Діян лише встиг почути, як зачиняються двері позаду нього. Все трапилося моментально, він розгубився й мов ошпарений вибіг у коридор. Вдалечині, оком він зумів зачепитися за затемнений силует, що швидко зник за стіною.

- Пане Діян? – вискочив збоку охоронець, - Все гаразд?

По виразу обличчя захисника корони так не скажеш.

- Ти нічого не бачив?

- Я? Ні, нічого, а мав?

- Чорт! – Діян відставив охоронця в сторону й помчав далі по коридору, де бачив той силует. Туди йому вказало його серце.

Охоронець насторожився й рушив за ним, незважаючи на громіздкий обладунок, що той тягав на своєму горбу.

Цей незнайомець… Діян вважав, що він і є відгадка. Та сама істина, яку він запросив у своїх древніх колег, яку вони так люб’язно йому передали.  Не просто так той тут з’явився. В світі взагалі нічого не відбувається просто так.

- Пане Діян, зачекайте! – кричав йому вслід охоронець, але чоловік настільки занурився у власні думки, що зовсім його не чув.