Нагадати минуле

Звістка про віроломне вбивство сімейства Конротів і захоплення влади у селищі дійшла до центру напрочуд швидко. Ніби знущаючись, заколотники вирішили самі дати про себе звістку. Хтось посеред ночі залишив дерев’яну бочку, прямо перед самими воротами до палацу Меменотаро. Ні виконавця, ні свідків.... У бочці вартові знайшли жахаючу знахідку – голови. Батько та син… Дружина ж Конрота вже давно з чоловіком не жила, що напевне й врятувало їй життя. Чи це можливо назвати вдачею?

Яка ж трагедія… Дві пари помутнілих рожевих очей, на блідих обличчях мерців благали лиш про одне: -  «Помстіться за нас». Це був їх останній заклик, який вони зберегли в собі. Навічно.

Дивлячись на сире дно тієї бочки, з якого в повітря простирався запах справжньої гнилі, одного з вартових знудило на підлогу. Бідолаха, однак потрібно змиритися, що люди після життя приблизно так і пахнуть. 

Двоє найсміливіших вартових, що стали свідками того жахливого послання, дійшли рішення сповістити Севілуса особисто. Меменотаро не втрачаючи часу наказав зізвати військову нараду, відправивши гонців усім офіцерам, які тільки були в нього на службі, а сам ж він надовго зачинився у своїх покоях, звідкіля не виходило ані звуку. Якщо це справді ще одна трагедія, на кшталт тієї що сталася в Жонтарі раніше... Часу лишилося зовсім обмаль. На поміч інших міст в такий короткий термін можна було й не розраховувати. Жонтар мусив прийняти бій наодинці.

 Минала година. Прислуга боялася підступити до дверей покоїв бодай на крок, дрібні чиновники й інше дворянство дізнавшись останні новини, хутко спохватилося й негайно викликало захисника корони. Незабаром Діян прибув на місце і незволікаючи, увійшов до покоїв, але опісля, за дверима зберігалася все така сама лячна тиша. Це могло означати будь-що... Будь-що...

Вони вийшли вдвох. Прислуга вмить розбіглася, як тільки забачила їх мовчазні темні постаті. Діян опустив голову в підлогу, мов на ту всією вагою давило його невичерпне відчуття провини, яку відчував за те, що встигло трапитися навіть без його відома; На обличчі ж Севілуса вималювалася настільки кровожерлива емоція, якої описати нікому і ніколи не вистачить духу, рожеве світло очей ширилося ледь не на десятки метрів. Перед Севілусом постала й не сходила картина Еватроту та Жонтару і вулиць, довгих вулиць залитих кров’ю. Біленманською кров’ю. Бувша площа, старий місцевий базар, наспіх влаштовані у розбитих стінах будівель прихистки, голодні, стомлені війною люди, і бочки. Багато бочок, якими вони торгували з дня до ночі, щоб прокормити свої родини. Дорогоцінності, сімейні реліквії, гроші, одяг, частини тіл, очі, голови - усе, що належало колись біленманам, усе позначене маленькими дошками з надряпаними на них цінами. Усе це скуповували, в усьому знаходили користь. З частин тіл умільці виготовляли гидкі опудала, як людей, так і копії різних тварин, мініатюрні або ж у повний зріст - залежало від замовника. А хто ж був замовником? Хто створив попит на такий жахаючий душу товар?   

Братерство. Сьогодні Севілус знову пригадав. Пригадав, як виживав на тих спустілих розбитих вулицях міста, як вбив вперше, захищаючи своє життя від якогось божевільного фанатика, скільки довгих років після трагедії в Еватроті, він виїздив по чорним ринкам, щоб скупити більшу частину біленманської спадшини, включно з тілами спочилих рожевооких братів і сестер, задля належного їх поховання. Для Севілуса, як для того, кому поталанило там вижити - це було ділом честі, і неважливо, якою була ціна. Він мусив зробити усе можливе. Мусив. 

Вже через пів години у просторій залі дворянського палацу, освітленій яскравим денним сонцем, промені якого просякали крізь величезні панорамні вікна по бокам, за довжезним столом зібралися найвпливовіші з командирів Жонтарського війська. Величні мужі у витонченій білосніжній офіцерській формі з безліччю медалей на грудях в кожного. Усі вони – довірені люди Меменотаро, яких він відбирав власноруч.

За столом панував культурний гомін. Офіцери жалілися один одному, що через екстренну зустріч когось було викликано з довгоочікуваної відпустки, і що тепер навіть з сім’єю нормально побачитися не можливо, а когось відволікли від справ буденних, звичних. Кожному боліло різне, але невдовзі гомін сам собою затих, коли офіцерам стало соромно з самих себе за свою м’якотілість. Колись цих людей поважали, колись навіть боялися, але з припиненням війн на спад пішла і їх майстерність. Жонтар з Еватротом ще довго будуть снитися цим командирам у кошмарах, як їх найбільша похибка. Кожної ночі вони будуть згадувати, як перелякано вискакували у білизні з ліжок і прожогом бігли сюди, намагаючись прийняти бодай якесь рішення, поки щохвилини помирало щонайменше сотні людей.

Дивлячись один одному у вічі, меншість з яких не були рожевими, вони усвідомлювали всю серйозність ситуації у якій опинилися. Ще одного позору армія не витримає. Деякі у разі провалу готові були вкоротити собі віку, настільки їх честь перевищувала цінність власного життя.

Зрештою усі сумніви вщухли, тільки но до зали увійшов пан Севілус. Вдягнений, як на воєнний парад, він йшов протяжно, глухо наступаючи каблуком на червоний килим, що стелився перед ним. З права від дворянина, ледь помітно крокував Діян, що здавався його власною тінню.

Меменотаро пройшов увесь зал, допоки тяжко всівся на свій трон навпроти усіх командирів, після чого витримав паузу і промовив:

- Не буду муштрувати вас довгою промовою, яка не потрібна ні мені, ні вам, - промовляв він, - Просто зараз, я наказую вам зібрати людей й направити на те селище! – Севілус не стримував емоцій, його грізний крик ширився залою, змушуючи тіла присутніх заклякнути, мов від холоду, - Знайти усіх повинних в цьому. Знайти! Задійте магів, будь-що, але знайдіть саме тих, хто вбив Конротів і знищте! Перервіть їх життя найстрашнішим способом, який тільки знаєте! 

Поміж командирів потроху проступали кошмарні посмішки, мов у мисливців, яким нарешті дали дозвіл на полювання. Вони чекали цього, цих слів, цього рішучого рішення з панського плеча. Нарешті настав день, відплати. Вже настав. Без зайвих довгих роздумів, без дворянського зібрання й непотрібних прерікань про людяність. Справжнє місиво. Севілус зробив власне рішення, чим здивував усіх навколо, можливо навіть і самого себе.