Кінець для Циклопа

У супроводі густого диму, що ширився на не освітленому горищі, несучи в собі смачний запах смаженого м’яса, і візьми ти звичайну людину, то та не відрізнила б його від того ж запаху, як наприклад жариться телятина або свинина, хоча саме тут тліла людська плоть…

За спиною хлопця розгорялося невеличке вогнище, що торкаючись своїми язиками намертво затягнутої мотузки, ще більше задимлювала усе навколо. Хлопця усього трусило, а сам він ледве стримувався, щоб не закричати, відчуваючи на власній долоні, як вогонь змушує суміш з його жиру та крові шалено бурлити. Розписані у колі руни, що сяяли яскраво-помаранчевим, мов ще не згаслі вуглинки, на які лиш треба подути, щоб їх знову наповнило жаром, виблискували поміж того місива, що кипіло над ними. Бульбашки рідини, що активно набиралися повітря, не встигали надутися, як вже лускали, в компанії таких самих бульбашок, у швидкоплинному задумі долі.

- Потерпи Ганс… Ще трохи, - підбадьорював хлопця Луний, не відводячи погляду від того жаху, що творився на його лівій руці.

- Луний… Я не можу… - крізь зуби цідив хлопець, намагаючись не зжати руку у кулак.

Зроби він це, і полум’я б потухло.

- Тримайся я тобі сказав! – ніби пошепки, а ніби вже й кричав старий, - Сам запропонував!

Дружина Луного мовчазно відвернулася від цього дійства, приклавши до обличчя подушку, щоб не відчувати цього запаху, від якого її хотілося плакати. Жінка склала руки, мов молиться, а можлива саме цим вона зараз і займалася.

- Чорт… - піт з чола стікав хлопцеві на штані, а сам він був настільки червоний, ніби його лихоманило.

Луний вдивлявся в полум’я, і коли він помітив оком, як останні клапті, що стримували мотузку почорніли, скрючилися й розкришилися у повітрі, він широко розкрив долоню, пробубонівши собі під ніс якесь закляття і руни втратили своє сяйво.

Ганс розірвав мотузку, й першим, що він зробив це болісно вхопився за свою кисть, побоюючись навіть дивитися на те, що сталося з його долонею. Він нічого не відчував, окрім болю, що ширився рукою, а саму долоню хлопець схоже втратив ще давно. Луний краєм ока побачив чорну неглибоко пропалену рану, й обвуглену шкірку, що ніби окреслювала її. Більше старий дивитися не бажав, так як з того прополеного «чогось», почала стікати дивна густа субстанція.

Ганс підвівся, обтерся здоровою рукою й підповз до Луного, так як ноги в нього досі були зв’язані. Випалена рука стелилася за ним у слід, ніби він її вже не контролював.

- Молодчина, - хвалив його Луний, - Таких як ти…

- Мовчи старий, - ледь промовив хлопець, - Що далі робимо?

- Тобі потрібно звільнити ноги… - корчмар задумався, роздивляючись щось у задимленій кімнаті, - Кохана! Скинь на підлогу свої окуляри!

Та нічого не відповівши, узяла й обережно передала їх хлопцеві.

- Далі?

- Розбий їх, нам потрібне скло.

Важким ударом кулака, Ганс розкришив одну з лінз, ненароком порізавши ще одну руку.

Ба більше, він навіть не скривився від болю.

- Бери найбільший уламок, - керував процесом старий, - І піднеси його мені під руки.

Ганс узяв Луного за плече й обернув його до себе спиною, всунув йому в руки осколок скла, й став дивитися в стороні.

- Як поталанило, що ти руку пробив… - Луний сказав це у голос, мокаючи кінчик свого нігтя у невеличку крапельку на підлозі.

Якомога обережніше, старий виводив коло на склі нігтем, мов найтоншим пером і робив це так професійно, ніби він природжений художник. Корчмар бачив перед собою лише гострий шмат скла, яке ледве як бачив через плече і палець, який щось на ньому виводив. Його готували до такого, ще як він служив у гвардії. Кожен розумів, що рано чи пізно може потрапити у полон, тому вони самі зв’язували один одного й намагалися вибратися за будь-яку ціну, а сила рун лише сприяло цьому. Чомусь, коли Луний був дуже зосереджений на чомусь, він згадував своє минуле, або якщо не було що згадувати, то згадував те, що робив майже годину назад. І це не прийшло до нього з віком, о ні, він такий був завжди, й можливо саме тому він так добре усе пам’ятав, якими б ці спогади не були.

Зараз от йому згадався такий собі маг альтруїст, що й створив руни, якими Луний зараз рятував собі життя. В реальності цього мага звали Олександр Галідор, хоча мало хто про це знає. Звичайний люд пам’ятав його, як Мерліна, як мага, що своєю могутністю лякав усіх своїх сучасників. Невичерпний потенціал здібності та екстраординарний розум, усі ці його якості допомогли Олександру забратися на саму вершину. «Той, що був здатен змінити весь світ», - так називали Галідора підручники з історії, і це не було далеким від правди. Своїми рунами, Мерлін був здатен змінювати властивості будь-яких предметів, чи феноменів. Своєю волею він міг зробити вогонь вологим, а сталь рідкою, і це напевно найменші з прикладів його дійсно жахаючої сили. Олександр міг писати не тільки на твердих поверхнях, йому вистачало й повітря перед собою. Скільки магів кидало йому викликів на дуель, стільки ж і присягало йому у вірності, якщо це не були одні й ті самі люди. Своїм правилом, Галідор обрав ні за яких умов не вбивати, яка б людина не була перед ним. Він щиро вірив, шо колись своїми рунами зможе змінювати людські душі, а невдовзі й сам світ. Олександр найбільше бажав миру в усьому світі, щоб жодна людина при житті не страждала, і проживала його так, як тільки забажає. Світ без вбивств, обману чи зрадництва, де не буде місця печалі. Це був ідеал до якого він усім серцем прагнув поки жив і щоб досягти його, Мерлін спершу вирішив подарувати магію кожній людині, так як рівність – запорука миру. Довгі шість років, він писав книгу, яку назвав: «Магічний Альманах Мерліна», прочитавши яку, людина навчалася користуватися його рунами. Звісно, їх сила була в сотні разів слабша, за його власні, але головне в цьому експерименті було те – що він своєї цілі досяг. Люди справді отримали здатність чаклувати, але мрія Мерліна так і не справдилася. Написавши книгу, він в один прекрасний день зрозумів, що сам втратив змогу чаклувати. З міркувань безпеки, Олександр як міг намагався поиховати свою таємницю, але коли все ж правда викрилася… Параграфи в книгах про Мерліна закінчувалися словами: «Й помер він від старості, так і не досягши своєї цілі», хоча насправді його просто ганебно вбили. Натовп вбивць з ножами перестрів і зарізав мага у власних розкішних покоях. Останні слова Олександра так і лишилися у тіні історії, хоча ті самі вбивці-очевидці свідчили, що навіть коли йому перерізали горлянку, то за рухом губ можливо було помітити, що він все таки щось намагався сказати, але що саме - загадка.