Брати за долею частина: 4

В темній коморі, маленьким промінчиком, як той світляк, замайоріло жовтеньке сяйво лампи, що з’явилася з-за дверей. У супроводі тупоту важких ніг, лампа то наближалася то віддалялася від поличок забитих провіантом. Глечики з різним пійлом, хліб, від білого до сірого, сухарі, сушені гриби, що висіли на ниточках, мов святкова гірлянда, банки з соусами й овочі різні, але тхнуло тут здебільшого цибулею та часником. Ходило повір’я, що вони не тільки є надійним засобом народної медицини, а ще й продукцію добре зберігають, тому зазвичай що не візьми до рук у таверні, як воно й на запах та на смак пропахнуло цим диво поєднанням. Двері в комору захлопнулися, а товстезний хлопчина, сперся на них, щоб ті більше ніколи не відкрилися й намагався віддихатися.

- Що там таке? – підійшов до хлопця Деявіро, але зачувши запах від нього, позадкував.

- Їжі вдосталь, це ж корчма все таки, але сморід той… - важко дихав Барні.

- Так… Потрібно було тобі одяг зняти.

- Та, проїхали, - хлопець обережно відступив від дверей і рушив повз Деявіро, який на всяк випадок від нього відійшов.

- Що там, хлопці? – гукнув з світлиці Джоліо, не спускаючи зброї з зав’язаних по рукам і ногам заручників.

Перед ним коло стіни сиділи двоє охоронців, роздягнутих до білизни, броню яких, вони розкидали повсюди, а інших трьох: це корчмара, його дружину й наливайка, вони закрили на ключ на горищі. Деявіро наполіг на тому, щоб і тих і тих, зав’язали на декілька вузлів, щоб точно не вибралися. Людина він був дуже обережна, хоча по його грізному вигляду і не скажеш.

- Кажу, їжі вдосталь! – перекрикував він через кімнати, - Зараз дай перепочину і я щось приготую…

- Ти так говориш, ніби у нас тут час безкінечний! – гнівався блондин, поправляючи вільною рукою кучері, - Тепер до вас діло… - глянув він на охоронців, - Розказуйте наново, усе, що знаєте.

Ті переглянулися між собою, видихнули від безвихідності,  а потім один з них почав.

- Невідомий подорожній, чоловік, як нам повідомили років тридцяти, одягнутий у пильовик й шляпу,  зайшов до таверни, де напився до тяжкого алкогольного сп’яніння й вступив у бійку з сином намісника цього селища. Його заарештували й відправили в’язницю, що під маєтком для очікування вироку.

- Це дійсно був він… - проговорив сам собі під ніс Джоліо, - Агоу! – окликнув хлопець Деявіро, - Ходи сюди, треба переговорити.

Вони відійшли до сіней.

- Рейна тримають у дворянській буцегарні під маєтком, - прошепотів Джоліо, - Що робити будемо?

- Якщо так… - Деявіро задумався, - У нас нема жодного шансу його звідти витягти, тільки якщо дочекатися вироку… А що він до речі там накоїв?

- Побився з сином намісника по п’яні.

- Що?! Бляха… Щоб це його на шибеницю не повели ненароком… Він все ж дворянин, та й вони це точно швидко прознають, але бути може що завгодно… Доки сидимо тут і чекаємо Далоса. Цей маг сказав, що він має сюди прийти.

- Ти бачив що з лісом трапилося? Ми тільки вийшли, як усі дерева пошматувало, та й мага ми більше не чули. Може й Далос того…

- Не мели дурниць! - гаркнув на хлопця Деявіро й закашляв, - Ніколи не звикну… - поправляв він комір.

- То й не репетуй багато, - хлопець знову повернувся до світлиці, де охоронці вже намагалися розв’язати один одного, але забачивши перед собою дуло, в той ж час припинили.

- Не стріляй! –благали вони, - Ми…Ми…

- Ще бодай раз… І я слухати не буду.

Від цих слів, та й від самої холодної вимови цього чепурного хлопця, що походив більш на жінку, аніж на чоловіка, долоні бравих вояк запітніли. Вони знову всілися, й натягнулися мов струни, як по команді «струнко». Хлопець опустив пістолет, і присів на одну з лав, сперши лікті на стіл. Він весь час глядів на стіну, про щось замислившись, й думки ці, по виразу його обличчя, були не те щоб позитивні.

Усі вікна корчми були на швидку руку забиті дошками, а двері забарикадовані вирваними з підлоги столами та іншими меблями, аби тільки щоб трималося нормально. Усі лампи вони погасили, щоб не було видно що в корчмі хтось є, лиш іноді запалювали поодиноко й коли це корче необхідно.

«Рейн у дворянській в’язниці… Там таких охоронців ціла армія, якщо не більше. Деявіро правду сказав, що може краще дочекатися вироку й тоді… Все одно ризиковано. Трясця, Рейн! На який чорт ти сюди пішов?».

В цілковитій темряві, охоронець помітив, як щось у кишені куртки хлопця виблискувало різнокольоровим сяйвом, мов якийсь древній артефакт чи щось подібне.

- Пане, можу звернутися? – спитав він, порушивши тишу.

Хлопець глянув на нього й помітивши сяйво з кишені, прикрив її рукою.

- Чого треба? – оскалився хлопець, прорізаючи очима мряку між ними.

- Ви дворянської крові, я бачу це, - казав він, не здригнувшись, - Чому ж ви приєдналися до цих бандитів? Невже вам чужа світла пам’ять ваших предків?

- Пам’ять предків? Ти взагалі розумієш, що зараз зморозив?

- Цілковито готовий відповісти за свої слова. Я певен, що дворянські чесноти не мають нічого спільного з бандою Джонсона.

- З чого ти узяв що я за одне з Джонсоном? Через зброю у моїх руках, чи через своє власне бачення? Я попереджу твою відповідь, і скажу що ні те ні інше не є правдою.

- Тобто?

- До чого мені це казати? Ти все рівно не зрозумієш. Той, хто служить, ніколи не зрозуміє того, хто ним керує. Він лише може погодитися з наказом, або ж відмовитися від нього, от і все.

- Неправда! Служити ти можеш лише тому, кому цілковито довіряєш! Дворяни, це єдина надія цього світу! Тільки ці люди здатні привести нас до процвітання, а ви… Ви просто заблукали й вам також потрібно прозріти! Ви надія людства!

Джоліо підвівся й тихо підійшов впритул до охоронця.

- Дворяни надія? Ні, я скажу тобі, що вони є насправді. – говорив хлопець, дивлячись на нього зверху вниз, монотонно й холодно, - Можливо це відкриє тобі очі, але я на це не сподіваюся… Дворяни – це найстрашніші паразити, що змусили увесь світ вірити, що без них життя неможливе. Вони – тюрма для усього людства, і вправляються вони так вже не одне сторіччя. Я сам був дворянином, тому можу підтвердити свої думки на ділі. Дворяни – це ожирілі істоти, що тільки й роблять те, що запихають до рота їжу та смакують владою та статусом. Якщо б від влади якою вони упиваються, пухли, вони б вже розмірами не вмішалися навіть у свої маєтки та форти! Усі казочки про бравих захисників народу й іншого роду маячню… Здається не треба пояснювати, чому це брехня, що не має зв’язку з реальністю, чи не так? І от так все життя й відбувається. Вони ростуть, вони обманюють, вони пожирають тих хто слабший за них і так по колу. Це психічно хворі люди. Жодній нормальній людині ніколи не прийде в голову бажання володіти іншими. Тому я пішов звідти, щоб не брехати людям прямо у вічі і не брехати самому собі, говорячи що усе добре і я найкращий, якщо насправді є гівнюком, яких ще спробуй знайди.