Брати за долею частина: 2

«Доля продовжила свій рух. Писаний, чи можливо інший, ще ніколи ніким не бачений й не чуваний, вона буде рухатися, незважаючи ні на що. Людські життя, бажання та амбіції – для неї лиш інструмент досягнення чогось більшого. Так, доля несправедлива штука. Чому хтось має отримувати, а хтось має навпаки, втрачати? Невже неможливо зробити так, щоб усім було добре? Можливо, але нецікаво. Створення країн, відкриття нових земель, вивчення передових технологій й зародження культур. Світ ніколи не стоїть і не стояв на місці, це його основна особливість – зміна всього навколо й відсутність постійності.

І як би ми не втомилися від цього постійного руху, ми є його основним рушієм. Ми – це й є рух. Тому, ми не можемо покинути цей безкінечний вирій подій, не можемо прилягти й просто поспати, не можемо відмовитися й тому забов’язані йти далі.

Жорстока доля…»

Ліс напивався тиші, мов змучений від спраги мул. Такий же кволий й розідраний, дещо ображений на саму сутність. Подекуди, поміж дерев лунали людські крики. Це робітники з лісопильні, намагалися зібратися, незважаючи на страх та паніку. «Що ж це трапилося? Усі дерева посікло, а гуркіт то який був…». Людям цього було не зрозуміти, так як не вони були основними фігурами в цьому доленосному обороті. Саме так, інакше це не назвати. В той момент було вирішено «все», ще до того, як це «все» мало статися.

Так, в одному з закутків лісового царства, щось заворушилося під купою скрюченого листя, біля якого валялося декілька тіл, що вже почали гнити. З притаманним шелестом, листочки почали опадати до землі, а з-за них визирнули ноги, потім руки й зрештою голова. Не без зусиль розірвавши на собі посохлу лозу, Далос вишкрібся з уготованої йому могили. Хлопець озирнувся навколо, але окрім рваних ран на стовбурах й витрушеного на землю листя нічого більше не побачив. Обпершись рукою на землю, він втрапив у щось пухке й м’яке. Він дістав з завалу розідраного вщент іграшкового медведя, з якого від найменшого руху вивалювався клаптями пух. Далосу щось зачухалося на голові, а як він вирішив почухати, то відчув щось вологе. Поглянув на руку, усю в крові й закривавлене листя, що з нього спадало. Ні, він не стікав кров’ю, вона уся була засохла. Узявши медведя, він добряче ним обтерся, мов випотрошеною ганчіркою, а потім шпурнув того подалі, закинувши кудись в кущі. Далос підвівся, скинув  куртку, й продовжив оглядати себе , щоб не пропустити якоїсь підступної рани. Почувався він непогано, зважаючи на ситуацію, в якій опинився, як мінімум йому нічого гостро не боліло, лише дискомфорт від кожного руху, дещо докучав, мов шкіра всюди натягнута, так як усі подряпини, які він на собі нарахував, були дбало накриті тонким шаром камеді з дерев, ніби це звичайна шкірка, що сама собою утворилася на ранах.

Вже з облегшенням видихнувши, Далос згадав про отруту, й мов ошпарений, нирнув у гору листя, шукаючи свою сумку.

- Знайшов! – обтер він чоло, й швиденько намацав у ній нейтралізатор, який випив залпом, не поморщившись.

Потім всівся на листі, я почав згадувати, що трапилося. Священник, той маг… Команда! Що ж з ними трапилося?

Далос підірвався, готуючись до ривку у будь-яку сторону, але в яку саме він не міг вирішити.

- Маг! Ти обіцяв мені, що вони будуть у безпеці! Якого ж чорта ти помер?! – кричав Далос, хоча знав, що його ніхто не чує.

Та й хрипів він від крику, бо зазвичай не кричав.

«І я виконав свою обіцянку», - почув хлопець голос у голові.

- Маг, ти живий?

- Я б не назвав це життям. Тому ні, вважай, що я помер, або ж помру досить скоро, це важко пояснити.

- Де вони? З ними усе гаразд?

- Так, не переживай. Вони давно прокинулися й я направив їх до найближчої корчми.

- Корчми?

- Вони зможуть там перепочити й відновити сили, і ти теж до них приєднуйся.   

- В яку сторону звідси селище?

- Йди вправо від себе, там і корчма буде, майже одразу, як вийдеш з лісу.

Далос без зволікань рушив вправо, підхопивши з собою сумку й меча, якого тримав у руках, так як піхви вщент розідрало. На останок він нічого не сказав.

Дорога в лісі стала більш-менш прохідною. Усе колюче гілля посохло й пустилося донизу, а колючки кришилися, лиш злегка на них надави ногою. Голос мага більше до нього не говорив, та й сам хлопчина не мав жодного бажання говорити. Хлопчина поспішав, так як хтозна, чи буде йому мститися Священник, якщо дізнається, що він вижив, та й чи вижив сам святий? Чортзна.

Іграшковий ведмідь так і лишився валятися десь серед кущів. Заплямований кров’ю, спустошений й знову викинутий.

- Що ж, це кінець. Не прикрий, але дещо неочікуваний, навіть для самого мене.

Сувій, що використав Священник… Він атакував не лише тіло, але й душу. Старизуб це вчасно зрозумів, тому духовний удар він прийняв на себе. Медведик, у якого він вклав свою душу був повністю знищений, вмістище з нього тепер ніяке. Рано чи пізно душа Старизуба мала розпастися, розвіятися вітром, що ніхто й не помітить, як він пішов, але старий не турбувався з цього приводу.

Все склалося так, як він і хотів: померти посеред природи, в останній битві, з усвідомленням того, що зумів встигнути все. Ба більше, він навіть перевиконав те, що бажав спочатку. 

Триста років… Людям важко уявити бодай сотню, а тут їх цілих три. Хтось би мріяв про таке довге життя, хтось би боявся, бо переживе своїх рідних й друзів. Старизуб це давно прожив й усвідомив. Ще у сімдесят, він вже зневажливо ставився до життя, а прожив на двісті тридцять з гаком років більше. Ну й підстава. Той, хто бажає жити довго – помирає рано, а ті що навпаки нехтують своїм часом – отримують його забагацько, що вже й інтерес втрачають остаточно. Старизуб давненько забув, що таке дружба, чи кохання, чи що таке отримувати задоволення від їжі або алкоголю, хоча останній він дуже вже полюбляв. Забути, як це бути молодим, мов він був старець ще з народження. У шістдесят років у нього почала рости сива-сива борода, яку він вирішив не збривати, так вона й лишилася з ним по сьогодні, сповзаючи по саму землю.