Незнайомець, що йде за райдугою частина: 4

"Серед людей ходить давнє повір’я, що коли на вулиці вечоріє, то ліс буцімто оживає. Це можна було б віднести до ще одного народного марення, так само як історії про ходячих мерців, що повернулися до життя, про духів помсти, що не знайшли упокою в світі мертвих й ще купу інших байок, які люди вигадують щоб не так нудно й спокійно жилося. Деякі з таких жахів вони втілювали в реальність: війни, епідемії, геноциди. Все це продукт людської фантазії, і в природі до цього такого не існувало. 

А от ліс, це річ зовсім інша. Він і є природа, й існував він задовго до зародження першої людини. Вченими мужами вже давно було доведено, що дерева це теж живі істоти. Дивно, але це так. Завжди людей цікавило, а як думають дерева? Невже так само? Хтозна. Дерева теж певною мірою дихають і теж люблять поїсти смачненьке, але говорити бач, не навчилися".

Тихо-тихо, коріння, що стелилося по землі, непомітно пересувалося, ніби клубище диких змій. Ще б дізнатися, що з того небезпечніше…

"Довгі роки вчені ламали голови, звідки пішла людина. Хтось каже, що вона створена Богом, а хтось, що ми є розвинені у ході еволюції примати. Звісно, тих хто відкрито підтримував теорію еволюції було досить мало. Такі думки небезпечні для життя, особливо у яскравому світлі, що відбивалося від золотистих церковних куполів. Хто з них правий, хто ні, сказати важко. Примати, теж тварини, і їх теж створив Бог, то чому переслідувати теоретиків еволюції, якщо вони не суперечать релігії? 

Можливо, бо суміжність з приматами ображає статних вельмож? Лише уявити, як людина, що обережно вилочкою, як прийнято за етикетом розрізає яблучко і ніжно нанизавши шматочок на виделку, прикладає його до свого язика, куштуючи усі нотки його довершеного смаку, а за той же час, поки він насолоджується цим високим процесом, якесь бидло могло б з’їсти десять яблук і не замислитися навіть. Що звісно ближче до природи, усі вирішували для себе самі.

А от в книгах писали, що на планетах де водяться примати, їх  дуже люблять. Дещо смішні, ще й трохи розумні навіть. Деякі умільці навчають таких залазити на фруктові дерева й оббирати їх. Оце користь звісно… Ще й додуматися до такого… Для такого неодмінно потрібен неординарний устрій мислення. Напевне в цьому й є людський талант і головна наша відмінність.

Ми – створені по образу і подобі Господа. Зверху сидіть він, далі йдемо ми й інші створіння. Доказом цього є магія. Можливість творити усе, що тільки втрапить у голову. Хіба хтось колись, десь бачив мавпу мага?

Бо люди довершені істоти, які не потребують більшого розвитку. Ми ідеальні – не більше, не менше. Підкоривши собі увесь світ, ми показали, що дійсно заслуговуємо стояти поряд з Богом. Навіть ні, не ми перемогли. Нам для цього не потребувалося залучати зусиль. Доля привела нас на законне місце, що судилося нам з початку. Доля і є Бог, а люди – її обранці"

Прорізаючи мечами непрохідні зарослі невідомих рослин, група мандрівників з повними рюкзаками речей за плечами, навіть не підозрювала у яку халепу скоро втратить. Зараз єдине, що їх хвилювало – це зарості, що вже встигли їм набриднути й голки по боках і навіть під ногами. Нейтралізатори то в них були, але передозування ним отримати теж якось не хотілося. Усі були напружені вже не першу годину, щоб це не натрапити на щось колюче й отруйне. Взуття псувалося від кожного кроку, речі не підходили під такий теплий регіон, та й багаж за спинами також неабияк заважав. Останньою краплею для одного з них стала лоза, яку той вдарив з усієї сили вже тричі, а та ледь пошкодилася.

- Бляха! – кричав він, істерично замахуючи меча, - Щоб тебе чорти з’їли!

- Джоліо, спокійніше, - перехопив руку хлопця чорнявий та дещо худорлявий товариш.

- Облиш мене Далос!

- Не кричи так! Тут точно повно всякої дичини! Якщо рослини такі, що вже про населення лісу цього казати…

- Як Рейн зумів тут пройти? Це ж нереально! Нереально! – ще раз спробував замахнутися блондинистий хлопець, але чорнявий знову його спинив.

- Дай я, - спокійно відставив він того в сторону й влучним рухом розрубав лозу надвоє.

- Як…Як…

- Практика Джоліо, практика.  Не розходьтеся, Барні, - окликнув він пухленького, що задкував, - Тримайся ближче мене. Й переставляй ноги активніше, ми не в ресурсі тебе чекати.

Товстун ж стікав останнім потом. Якби не колюче гілля навкруги, він би давно роздягнувся до нижньої білизни, але умови змушували його терпіти.

- Іду… Іду… - втомлено промовляв він, мов мрець.

- Давай Барні, ми в тебе віримо.

Не подіяло.

- Що ж… Я чесно кажучи не знаю, чи Рейн досі живий… Такі зарості й він…

- Деявіро, він і не з такого вилазив. Ходімте, - сказав блондин, поправляючи свою шевелюру, - Часу обмаль, ми маємо встигнути хоча б до ночі.

Коли крони дерев цілком перекрили собою сонячне світло, хлопці ввімкнули одну з світлових ламп, а інші вирішили зекономити. Тримав її Далос, йшов найпершим, вільною рукою тримаючи меча й рубаючи гілля перед собою.

- Ми заблукали? – питав Джоліо

- Ні, просто довго просуваємося. Якби не ці зарості, ми б давно були в селищі, - намагався побудувати конструктивну відповідь Деявіро, хоча й сам нічого не тямив.

- Еге ж, головне що «якби», - додав Далос.

- Стуліть писки! І без вас дурно!- чулося ззаду невдоволення товстуна.

- Ой! – спіткнувся Далос, але його вхопив за рюкзак Джоліо, через що той втримався на ногах.

- Дякую.

- Дивися куди йдеш!

- Що це? – щось невідоме й дещо м’яке валялося під ногами.

Далос направив ліхтар до землі й спокійно відповів.

- А, це труп.

- Труп?! – відступився пухлий, хоча й не побачив його ззаду.

- Звідки?

- Це Рейн?

- Деявіро, мовчи! – обурився Джоліо

- Та годі тобі, всього лиш пожартував.

- Ні, це не Рейн. Та й гадки не маю, хто це може бути, але точно не селянин.

Шкіряна куртка, якісь пошарпані рукавиці з дірками під пальці, звичайні штани з багатьма карманами і сумка, яку той схоже носив через плече, валялася біля нього.