Там, де в макітрі з'являються шибки частина: 1

- Кажете ви брат близнюк? – медсестра гігантка з підозрою зиркала на акуратно вдягненого чоловіка, що дуркувато їй посміхався.

- Саме так, хіба ми не схожі? – в припіднятому настрої відповідав він.

- Я пацієнта Курчура жодного разу не бачила в обличчя, тому сказати вам не можу… З документами у вас усе в порядку. Зачекайте у приймальні, вас скоро повідомлять, - втомлено повторила вона завчену фразу

Таких от відвідувачів у неї за день були десятки, якщо не сотні, тому таку її бейдужість можливо зрозуміти. Не дуже вдячна робота, але комусь все таки необхідно це робити, з урахуванням, що ледь не половина міста сиділа в психлікарні. Навіть радісно трохи, що родичі не забувають про одне одного, навіть при таких обставинах. 

Чоловік вдячно відкланявся й рушив куди йому сказали. В приймальні йому довелося стояти, так як усі сидячі місця були зайняті. Зайняті вони були здебільшого якимись бабусями чи дідусями, рідше парою батьків, а ще рідше, дружинами та дітьми. В кожному кутку сварка, чи спір, яким не було відбою, діти плакали, старці також іноді плакали, усі в тій чи іншій мірі плакали. Чоловік відійшов поодаль від цього безладу, обперся об стіну, й прочекав у цьому гомоні близько години.

- Майкл Курчур? – величезне лице темношкірого медбрата визирнуло з крихітних у порівнянні з ним дверей.

Чоловік відштовхнувся від стіни, й рушив за двері, які потім швиденько закрили, так як охочих зайти без черги було вдосталь.

Ідучи темним сірим коридором, оминаючи сотні палат, чоловік вирішив розбавити цю тишу, бодай якимось діалогом. 

- Можу задати нескромне питання? – запитав він у велетня.

- Якщо це не стосується роботи, чи вашого брата – то ні,  - відрізав гігант.

- Усі ви тут я бачу на взводі…

- Така вже праця.

- Так, інші б вже з розуму вижили.

Схоже велетня ці слова потішили, і він сам в голосі пом’якшав.

- Ви перша людина, яку я сьогодні зустрічаю, яка не кидається на мене й не рве собі горлянку, щоб донести до моїх вух, наскільки я негідний.

- Вражає правда? – посміхнувся чоловік.

- Задавайте питання, - посміхнувся велетень.

- Я чесно кажучи рідко бачу людей з зірок. Не зрозумійте неправильно, для мене це просто в диковинку. Не часто доводиться забрідати на зірки. Темношкірі в цій частині світу рідкість. Благородні люди, хоч і дещо старомодні. 

- Реакція досить адекватна, скажу я вам. Місцеві спочатку думали, що я монстр, або просто не митий, і силком намагалися мене помити. Ще як я тут не працював. 

- Вас? Силком? – схопився за живіт і засміявся на весь коридор Майкл.

- Звучить дивно, але було й таке.

- Я ніколи не припиню дивуватися людській тупості. Це дійсно смішно.

- Іноді страшно.

- Згоден з вами. Будь в нас більша обізнаність серед населення, то б…

- Прийшли, - діставши з кишені величезних штанів манюсінький ключик, велетень вставив його в замок і різко провернув.

Прочинивши двері, велетень протягнув Майклу руку.

- Дякую за бесіду.

- Вам дякую, - чоловік потиснув йому руку своїми обома, щоб не видатися настільки вже крихітним, - Приємного вам дня.

- Вам також, але не забувайте за час. Пів години, і починаються вони вже зараз.

Майкл ще раз вклонився й увійшов до кімнати для зустрічей. Там було набагато затишніше, аніж між тих монохромних, гнітучих стін. Тут була застелена дощата підлога, та й взагалі пахло як у звичайній хаті, хоча хто взагалі стелить зараз дерево? На стінах, теж обшитих деревом, без жодного віконечка, все одно висіли віконні рами, накриті різними обшитими по народному хустинками. Освітленням тут слугувала лампа з жовтого каменю, що звисала на мотузку. І от посеред всієї цієї краси стояв дубовий стіл, та два стільці, один з яких вже був зайнятий.

Майкл пройшов далі й зачинив за собою двері. 

- Хто ти? – розгубленим голосом питав Ісаак.

Чоловіка було не впізнати. Опухлі хворо-сині мішки під очима, переляканий дикий погляд й зморшене обличчя, ніби він просидів тут ціле десятиліття. 

- Так, потягало тебе життя... Але здається тобі тут добре, навіть ось костюмчик на тебе зшили, біленький такий, тільки що рукава пришиті до плечей навхрест, але ж гріх жалітися, правда?

- Хто ти?! – серйозніше гримнув він, намагаючись вирватися з пут, але без результату. 

- Хіба не впізнаєш? Це ж я, твій брательник!

- Скотина ти, монстр! Поверни мені моє обличчя!

- Тихіше будь, - глянув на нього звисока Майкл, очами, що нагадували голодного й змученого хижака.

Цей погляд... Хоч й дещо інший, але Ісааку вже доводилося його бачити.

- Я виконав завдання. Хлопець мертвий! – дриґався Ісаак, занервувавши, - Відчуваю це! Нутром чую! Не чіпай мене! Прошу! 

- Чому ти так впевнений? – насупив підборіддя чоловік, походжаючи по кімнаті, склавши руки за спиною.

- Тому що… Тому…

- Бракує слів? – на мить спинився Майкл, - А нічим твоя впевненість не підкріплена. Але все ж твої відчуття тебе не підводять. Він дійсно помер. П’ятнадцять наскрізних ран, смерть від втрати крові. Але ж хіба про це говорилося в контракті?

- Якому контракті? – шугався кожного слова Ісаак, - Що… Звідки ти про нього знаєш? 

- Чорним по білому було написано, вбити однією кулею, бажано у голову або серцея щоб не чинити більших стаждань, аніж треба. Ми ж все таки люди, а не щввірв якісь. Ти не уявляєш, яких незручностей наробив для наших. Викрадати труп з церкви, витягати кулі, повертати назад, давати хабаря монахиням, що проводили розтин… Це все, знаєш, непросто…

- Ти з синдикату? – перелякано питав Курчур.

Очі його бігли від стіни до Майкла й назад, мов у навіженого, хоча зараз саме таким він і являвся.

- Тобі схоже взагалі мізки відбило, - зітхнув Майкл і бережно підійшов до нього, як би той не намагався відсунутися.

Поклавши руку Ісааку на плече, він щосили вчавив його і наблизився прямісінько до обличчя.