Мій Архіваріум

Як отямився, то вже знаходився у лісі, причому ж, як він одразу збагнув, в найглибших його надрах. Спершу він встав і озирнувся по сторонам. Навколо одні гущі…

Шия від удару досі нила. Корт хотів її розім’яти, як оком помітив свої довжезні зелені пальці і на декілька секунд випав з реальності.

«Бляха… - перелякалася він, - Невже він перетворив мене…»

На лісового...

Цього він боявся найбільше, і на його вдачу, це все таки сталося. Тепер нічого з цим не вдієш, так як тільки Лансет здатен власноруч зняти закляття. Трекляті магм... 

Тепер якщо натрапить на патрульних, на своїх ж підлеглих, яких у ліс він сам і направив, то слухати його ніхто не стане, навіть якби він здатен був видавити з себе хоч щось окрім нерозбірливого тваринячого бурмотіння. 

В моменті у нього заболіла голова, та й в животі стало зле, але Корт відкинув усі відчуття і прийнявся думати, як виходити з ситуації, що склалася. Наразі до його голови нічого не приходило.

Поки думає, він вирішив, щоб не наражати себе на небезпеку, залізти ще далі в ліс. Там шанс  перестріти когось з людей був набагато менший, а тварини, Корт припустив, чіпати його не стануть. По перше - бо усі ті що вижили, це ніщо більше, як звичайні травоїдні; а по друге - бо знає, що усі жителі лісу більше за людей бояться тільки лісових. В цьому йому навіть дещо поталанило. 

Близько трьох днів та ночей, Корт без спочину бродив лісом, у нескінчених роздумах й марних спробах знайти собі хоч якоїсь їжі. Голод зводив його з розуму, змушував уявляти те, чого б на здорову голову він ніколи б і не подумав. Людські тіла, сире м'ясо. Корту одночасно було гидко й неймовірно приємно від цих думок, це була його мрія, мрія що поглинала його ще глибше у божевілля. Коли по дорозі йому натрапився якийсь кущ, весь усіяний різними незрозумілими ягодами, Корт без зайвої думки накинувся на нього, лише через те, що побачив на ньому маленькі червоні цяточки, що нагадували краплини крові. Йому було байдуже, і навіть коли він жменями запихав їх до своєї пащі, останнім, що хвилювало Корта в той момент було те, чи отруйні вони, чи ні. І скільки б він не поглинав, як би зголодніло він не ковтав власну слину, голод не проходив, ніби він закладав до рота повітря. Це прокляття. Він проклятий. 

Корт розлютився і у пориві гніву наскочив на кущ, однак не заради того щоб спинити свій голод, ні, він хотів убити рослину, жорстоко завершити її існування. Він пролетів наскрізь, а як озирнувся, то побачив за собою лише пустку, і декілька листочків, що ще висіли у повітрі. Корт жахнувся ще раз. А якби перед ним зараз була людина, що тоді? Він би вчинив так само, ні на що не зважаючи? А хіба не вчиняв він так, ще будучи людиною? В думках Корта знову лише олні протиріччя. 

Він облишив залишки куща й в смутку продовжив свій шлях, так і не наситившись. Він лякався кожного шурхоту в листі, в холодному поті прокидався посеред ночі від кожного вию ще досі не впольованих покинутих собак, які гуртувалися у зграї десь в лісі, подалі від нього. Він хотів розпалити вогнище, щоб відлякати їх, однак деформовані руки завадили цьому. Залишок сну він проводив у цілковитій темряві. Прокидаючись зранку, голодний і напівзломлений, він ривками пересувався від дерева до дерева, підсвідомо вигадуючи такі примари, яких й у природі то не існувало. 

В думках він від всієї душі кляв Лансета, кляв Лептоприна, кляв увесь світ, всіх та все, що привело його до такої ситуації.

«Який же ш я був дурень, що тоді підписався на це, - кляв він і себе в придачу, - Чортів Лептоприн, щоб тому черви очі повиїдали! Сам зматався до Каменоту, «ласкаво» попросивши підмінити його тут, перед цим скаженим виродком, щоб його! Він же ш реально скажений! Ненормальний! Навіжений, чорт би його узяв! Чому Лептоприн не віддав наказу, щоб його вбили? Навіщо наражати усіх нормальних на таку небезпеку? Чорт!»

У Корта повторно запаморочилося в голові, а земля під ним ледь не пішла шкереберть. Він зовсім знесилів і обережно присів на траву коло якогось старовинного дуба, після чого цілкомв впав у безпам'ятство.

Як він згадував, план мав бути таким простим... Однак життя знову внесло свої корективи, перевернуло хід подій шкереберть.

 Лептоприн попросив Лансета, щоб той перетворив його на Ісаака Курчура, доволі відомого Каменотського багатія, щоб від його імені виступити на одному з заходів, на якому збиралося дворянство з усього світу. Лептоприн запевнив хлопця, що це дасть їм настільки неймовірні можливості, що у ході вмовлянь Лансет погодився. Насправді ж, Лептоприн мав зовсім інші плани на свою поїздку, інакше б Корт ніколи тут не опинився. Так, першим ім'ям Корта було Ісаак. Ісаак Курчур, як його після народження назвали батьки, і ім’я з яким йому довелося прожити усе життя впритул до цього часу, натомість ім’я  Корт, яке він ненавидів усіма фібрами своєї душі, і яким вже називався близько місяця, йому подарували, але також не просто так. 

Ісаак був звичайною дитиною, нічим не виділявся серед однолітків. Дещо легкодумний, дратівливий, імпульсивний, полюбляв побитися і довести іншим, який він сильний. Однак це було в дитинстві, а час, як усім відомо, кардинально змінює людину.

Коли підлітком він зрозумів, що тепер бити людей за просто так, виявляється заборонено законом, відсидівши троє діб за гратами та відморозивши собі сідниці на холодній підлозі, то й вдався до відвідування різних секцій з бойових мистецтв та фехтування. Там він сподівався  знайти собі достойних суперників без порушень закону, і саме там він вперше отримав на горіхи, пролежавши в лікарні при храмі теж по мірі не менше двох місяців, а головне, він зрозумів, що може програвати.

Це стало кардинальним зломом у його особистості, якщо не вважати численні переломи рук,  так як на противагу його постійному невпинному інтересу до бійок, з віком прийшли розсудливість і тактика. Він, хоч і з запізненням, але все ж вступив до коледжу у Каменоті, де відучився цілих три роки, отримавши спеціальність вчителя фізкультури, але довго він по професії не пропрацював, так як був нею скажімо чесно не дуже задоволений.