Зустріч частина: 1

Отямився Віктор від того, що хтось штовхнув його плечем.

- Перепрошую, - облисілий чоловік у непропорційно великих до його обличчя окулярах, злегка приклонив голову й зник десь у натовпі по багатому вдягнених людей. 

"З ким не буває», - подумав він і продовжив нудьгувати, злегка притоптуючи туфлями.

Віктор покліпав очима, й знову глянув на годинник. В нього знову хтось втаранився. 

-Перепрошую, - облисілий чоловік у непропорційно великих  до його обличчя окулярах, злегка приклонив голову й зник у натовпі розкішно вдягнутих людей. 

- Якого...

Той самий чоловік, така ж сама ситуація. 

Віктор встав на місці, й став зачекати, і коли наступний чолов'яга "ненавмисне" спробував штовхнути його, він швидко перехопив руку й заламав її. 

- Пере...

Рука чоловіка пройшла наскрізь, мов рука привида, і той звалився на землю. Окуляри втрималися, навіть не здригнулися. 

"Як? Він же ш теплий! Я міг його відчувати, то..." 

- П...П... Перепрошую, - знову повторив він свій уклін і побіг ближче до натовпу. 

Віктор прослідував за ним. Розштовхуючи натовп, він помітив, що люди навколо також примарні. "Вони зберігають фізичну форму лише на перший дотик, або ж щоб уникнути ушкоджень. Теж можливо". 

Віктор відчував ледь помітну ауру, коли вони ставали "примарами". 

"Магія". 

Хлопець пройшов глибше, і вдивляючись в обличчя людей навкруги, він зрештою помітив, що усі вони однакові, ба більше, вони повторюють рухи один одного, повторюють одні й ті самі слова і рухаються по одному маршруту. Всі ці люди перед входом в ресторан - це штучна масовка, але для чого? Відповіді він поки не знав. 

- Лансет Фоній? – не помітив він чоловіка, який мить тому з’явився за його спиною 

Статний чоловік у стриманому, темно-фіолетовому вбранні, що робило того набагато більшим, аніж той був насправді з продовгуватим обличчям, акуратненьким чубчиком, зачесаним на право та довгими виразними чорними вусами, що виблискували від якогось крему, високо підвівши одну з брів, запитливо дивився на Віктора.

- Так, - розгублено сказав він, - А ви? 

- Візьміть мене за руку, - протягнув йому руку долонею догори чоловік. 

Руки, ноги у нього були мов набряклі. Віктор одразу помітив це, але спустив такий вибір одягу на дивакувату дворянську моду.

Хоч той не відповів на запитання, Віктор все одно  довірливо поклав йому долоню на руку, після чого за мить опинився у розкішному трапезному залі, з височезною округлою стелею, схожу на купол самих небес, що була суцільно вкрита епічними фресками. На кожній з них оживали сцени легендарних баталій, міфіко-історичних подій і навіть портрети героїв минулого, створені з такою майстерністю, що здавалося, ніби вони спостерігають за усім згори. Ось вона та сама історична спадщина, що створює для деяких людей шлях у майбутнє.

Все було настільки багато та вишукано, що Віктор спочатку не повірив у реальність цього місця. Він завмер на мить, намагаючись розгледіти щось, бо очі розбіглися, й не могли збігтися назад. Не так вражало золото навкруги, як інкрустовані у стелю величезні рубіни, ізумруди, топази, й будь- що інше вартісне, але зроблене це було не просто так, а витончено й в міру. Все блищало багатством, ніби воно слугувало тут освітленням. Круглі столи, теж виконані у злоті, накриті пухкими скатертинами, ворсинки яких чимось нагадували павутиння.

Зала була заповнена сотнями гостей, що мостилися за столами й про щось невимушено балакали один з одним. Хоч люду тут було досить багато, але ніякого гулу чи шуму вони не створювали. Усі розуміли, де знаходяться, ставлячись до цього місця з особливою турботою й повагою. В різних куточках зали було чути арфу, скрипку, деінде гітару й навіть духові інструменти не обходили стороною, до чого ж вони не заважали один одному, а доповнювали, створюючи ледь не окрему симфонію, з кожним моментом свого звучання. Як це можливо домогтися такої синергії, будучи в різних кутах залу один від одного? Віктор наприклад вважав це неможливим.

За кожен зі столиків, тінню бігали офіціанти у білосніжних вбраннях, тихо постукуючи туфлями у такт музиці. Вони жодним чином не заважали гостям, а їхні рухи були настільки злагодженими, що здавалося ніби вони танцюють. Усе це місце, мов доведений до ідеалу механізм, без жодного недоліку.  

- Неймовірно… На чому воно все тримається? –цікавився хлопець, так як ніде в залі, який здавався безкінечним, не було ні колон, ні стін.

Ніби усе ширяло десь в повітрі…

- Прошу зачекати, - спокійно відповів йому чоловік, щось пильно виглядаючи з десятків столиків, - Так, ваше питання. Це місце особливе, тому будь-які пояснення будуть невірні та недоцільні. Скажімо, приймайте усе що бачите, як факт.  

- Добре… - неохоче погодився на таку відповідь Віктор.

- Ваш столик, он там, - вказав рукою чоловік, поважно вигнувши спину.

- Це все звісно добре, але якщо вам не буде складно, можу поцікавитися, хто ви взагалі?

- Я? – здивувався чоловік, який не був готовий до запитань такого рівня, - Я метрдотель ресторану «Золота доба». Іменуйте мене Клаус.

- Дуже приємно, Клаус, - виразив вдячну посмішку Віктор, - Але чому метрдотель зустрічає гостей особисто? Хіба у вас не повно справ? Ресторан то я бачу величезний…

Той спочатку не зрозумів, що хлопець хотів йому сказати, але потім збагнув і  вимушено посміхнувся у відповідь.

- Ви не простий гість, - сказав він, а очі його зблиснули, - Сам пан Севілус Меменотаро просив вас прийняти. Прошу, - проводив він Віктора рукою, - Ваш столик там.

- Ще раз дякую, - відповів хлопець легким кивком.

Ідеально вклонившись, так само як описується в книжках з дворянського етикету, Клаус зник так само раптово, як і з’явився

«Він маг, - уточнив для себе Віктор. Телепортатор? Чи це якийсь кишеньковий вимір? І люди там коло входу...»

Віктор вирішив не питати, так як сам до всього додумався. Вхід в ресторан у місті - несправжній. Це муляж, та й люди там теж не справжні, а створені магією. Зроблене це скоріш за все для безпеки, так як ресторан відвідували особи виключно найвищого статусу.