Рефрен

Дивлячись у дзеркало, саме туди, у відбиваючу сонце гладінь, Віктор Лем, не вбачаючи свого істинного обличчя, міг побачити себе, бодай візуально. Схудлого, з розпущеним, злегка вже продовгуватим волоссям, яке він старанно відрощував, використовуючи різні мазі, прикриваючи чубом карі очі, які  будь-якої миті міг змінити, якщо йому щось не сподобається.

Він заздрив людям, яким природою не дано себе змінювати. Недосконалості обличчя, яких вони так цураються, насправді є їх виразними рисами, за якими можливо вирізнити особистість. Хоч людей Віктор за своє життя бачив не те щоб багато, але однакових серед них не було. Тіло - це храм. Це твої дії та мрії, наслідки твого життя, твоїх дій, твоїх бажань. Післявоєнні шрами, синці під очима, впалі щоки, брови, що зрослися у монобров, неголена борода, прищі... Це все дії, виразні риси, наслідки. Для Віктора ж це ніщо. Ще одна помарочка в посудині з «живої» глини, яку він, як вправний гончар, будь-якої миті міг привести до ладу.

Тіло - твоя фортеця, твій дім, твоє нутро, істинне я. Ти сам ладен встановлювати у ньому правила. Говориш кого впускати, кого ні, кого взагалі не підпускати до порогу, а кого зустрічати з широкими обіймами. 

У Наталіса, як показує час, дому ніколи не було. Скоріше ні, він був, але його забрали люди з ґатунку тих, яких би він в житті не підпускав і близько до порогу, якби мав на це можливість.

Втративши свій прихисток, Наталіс намагався знайти його у комусь іншому. Лептоприн, батьки Віктора, Ліліан... Гостював він у багатьох, але невдовзі знову опинився на холодній вулиці. 

Ззовні ідеально-чарівний, неперевершений, а десь в душі, місцями гнилий та давно відмерлий. Йому не було жодного діла до людських гримас, які ті в першу чергу презентували при зустрічі. Віктору було важливо почути голос, помітити рухи й загалом відчути людські повадки особисто. Він не вбачав в цьому якоїсь власної для себе користі, він робив це заради внутрішнього спокою, щоб побачити за день бодай щось живе і унікальне.

«Узяти все своє, і зректися іншого…», - промовляв про себе хлопець, розглядаючи ідеально чисту шкіру у відображені.

- Я не зміг. Немає у мені нічого мого. Все що я робив весь цей час, це позичав щось у інших. Я крапля, але ніяк не озеро.

На цей момент Наталіс знаходився у квартирі, яку вони з Лептоприном нещодавно викупили у якоїсь пристарілої жінки на гроші, які Лептоприн зберігав на чорний день, і ось, для нього він настав. Досить непогана, двокімнатна з найсучаснішим ремонтом. Такі квартири не сильно відрізнялися наповненням від маєтків. От як відрізняється життя у місті, від життя у селищі. Чому ж тоді люди не переїжджають? 

Віктор ставився до бувшого мага з обережністю, як і він до нього. Вони не зводили очей один з одного, а в перший час, навіть не могли заснути у спільній компанії. Лептоприн боявся Віктора, і це давало хлопцю шанс.

"Він не вдасться до яких небудь дій, допоки я не покажу слабини... Допоки". 

І поки у дзеркалі, він намагався в який вже раз розібратися в собі, й ситуації в яку втрапив, на вулиці вирувала інша атмосфера.

Поспіх, гомін, дещо інтенсивний, але такий підходящий для життя ритм. У людей, що мов стікали по вулицях, не було навіть часу, щоб зупинитися і справді про щось замислитися. Їм це просто не було потрібно.

Віктор між усім зневажав їх за таке схвальне ставлення до власних особливостей та особистостей.

Вже як місяць минув, як він назавжди покинув корчму і всіх своїх недовгих знайомих, яких зумів відшукати під час того періоду життя. Йому не подобалося слово «покинув», хоча скоріше по іншому це і не назвеш. Якщо він сам прийняв рішення піти, значить покинув, як і батьків Віктора до цього.

Так, його знову почали турбувати ці сни. Він по колу згадував і уявляв перед собою юрбу спогадів, переживав їх сотні разів, десятки разів переварював у своєму мозковому котлові, але проковтнути досі не міг. 

Підсвідомо ситий, однак досі спустошений і голодний.

«Не цінують те, що мають».

- Кому завгодно, але точно не мені їх за це судити, - поправляючи на собі костюм промовляв він.

Костюм був новий, і в разів десять багатший і якісніший за той, що у нього був. Чорний, мов нічне небо без жодної хмаринки, ніби пошитий зовсім у інші часи, десь далеко у майбутньому.

Прірва між селищами та містом була просто приголомшуюча. Поки там, серед пустих степів та непроглядних лісів люди пасли корів, іноді змахуючи піт з лоба брудними руками, іноді миючись на свята, тут у цивілізації, люди дмухалися парфумами, читали щоденну газету, що безкоштовно складалася у спеціальних ящиках на вулиці та ходили їсти у ресторани, а якщо ти трохи бідовий, що дивно, так як ти у місті знаходишся, то тебе безоплатно нагодують у будь-якій забігайлівці. Тобто працювати й не потрібно було. Все тобі принесуть під самий ніс, твоя задача лише попросити.

Віктор ж бачив іншу картину, як в селищах люди пропивали усі свої паї, а потім помирали з голоду у лісі. Життя там приводить людину до зовсім інших висновків, аніж тут.

Завершивши останні приготування, він пшикнув на себе якихось ледь рожевих духів у дивацькій склянці у формі серця. Їх йому порекомендував Лептоприн, так як той казав, що вони мають досить приємний запах. Чесно кажучи, Віктору було байдуже, але все ж щоб стати ближчим до суспільства…

Оминаючи багацько квартир на кожному з трьох поверхів будинку, він обережно спустився сходами на вулицю. Відчинивши скриплячі дерев’яні двері, він опинився посеред мініатюрного дворика,  який являв собою нічим не зайнятий клапоть землі. Здається тут поряд жили діти, але ніхто для них майданчиків не будував. Віктору це здалося дивним.

Останній раз він «гуляв» Жонтаром будучи повністю оголеним, спішно тікаючи від породження власної свідомості. Тепер ж його ніхто не підганяв і він міг розгледіти усе, як слід.

А дивитися й не було на що. Отакі от нескінченні стіни виважених, але пошарпаних й понівечених часом і нещодавньою «революцією» будинків. Один поверх, два, три поверхи. Сказати яких більше, було неможливо, так як вони мов чергувалися. В усіх з них вирувало життя, жодне вікно не пустувало.