Чому я?

Минуло певною мірою три дні, після того, як Віктор обернув Хазена на оленя. Так, тепер він вирішив називати себе Віктором. Вибір пав саме на це ім’я, так, як з цим іменем він проходив найдовше. У корчмі стався вибух прибутку через команду мисливців, що звідси майже не вилазила. Вони п’ють у таверні цілісінький день, але навіть так,  у їх головах генеруються нові історії про того невловимого оленя, і як вправно вони намагалися його вполювати.

«Він все ж таки прийшов», - зацікавлено виглядав у вікно Віктор.

Наляканий рудий олень гасав прямо в дворику коло корчми, вправно ухиляючись від стріл незграбних лучників, що не полишали можливості викрикнути пару неприємних слів у сторону своїх невдач.

В народі так повелося, що меч – зброя чоловіча, а лук – зброя для жінок, дітей та боягузів. Обумовлено використання луку було лише на полюванні, так як людині за твариною навряд чи вдасться ганятися. Все інше – прояв безчесності, слабкості й усіх інших мерзенних рис характеру, що притаманні людям.

- Чому ти смієшся, Наталіс? – підійшов до Віктора, Ганс, - Невже ніколи полювання не бачив?

Віктор на час перебування у корчмі залишив собі звичний для відвідувачів вигляд, щоб не виникало лишніх запитань.

- Пам’ятаєш, як ти налив одному чоловіку замість води, горілки? Здається тобі тоді добряче заплатили його друзі…

- Звісно пам’ятаю, то було менше трьох тижнів тому.

- Так от, ти не вбачаєш у воді горілки.

- Що? – нічого не второпав Ганс, - Дивний ти став, чесне слово. І не працюєш взагалі! Хіба так можна?

- А, я тобі не казав? – розгубився Віктор, - Я скоро відправляюся в дорогу.

- Все таки їдеш до міста?

- Так.

- Ну й Бог тобі в дорогу, - фиркнув Наливайко і рушив за своє звичне місце, за шинквас. 

На вулиці вчинився ще більший галас. Мисливці відтіснили оленя від корчми й погнали бідолашну тварину до лісу.

Віктор вирішив зачекати до вечора. Все залежало від того, чи вдасться оленю вижити. Якщо так, то у хлопця на нього були свої плани. Тим часом, він вирішив зібрати речі й з усіма попрощатися. В корчму Віктор зайшов зі згортком брудної тканини та парою речей, що встиг вихопити з дому. Тепер ж, Луний презентував йому свій армійський рюкзак, який старий беріг аж до цього часу.

- А я знав, що комусь то він стане в нагоді, - хвалився той.

Але речей у Віктора не побільшало. Дворянський ніж, костюм, декілька дешевих рубах та штанів, на різні дні й дві пари старого взуття. Для жителя селища це був досить дорогий набір одежі. 

Втомлені мисливці, повернулися під вечір ні з чим. Як і очікувалося, нікому не вистачило прудкості, щоб вловити легендарну тварину. Оминаючи мисливців, Віктор вийшов з корчми, а за ним, Луний, його дружина і Ганс, що також хотів проводити друга.

- От ми й прощаємося, - з певною дещицею суму у голосі сказав Віктор.

- Так, прощаємося, - сказала пані Луна, - Але не на поганій ноті.

- Хіба ми інструменти, щоб нотами прощатися? - знову всунув носа Ганс, за що одразу отримав ляпаса по потилиці. 

Долоня у Луної була масивна, а удар - бійцівський і чітко поставлений. Страшно уявити, що перепадало старому, за якісь буденні проступки. 

- Ай! Щоб... Коротше Щастя тобі там, Наталіс, - не знав що сказати Ганс, і вигадував находу - Дякую, і все таке інше…

- Бережи «себе», - акцентував увагу Луний, - Головне, не помри рано. Спробуй щось в житті встигнути.

- Старий, ти чого? – здивувалася бабця, - Що ти молоді пророчиш?

- Те що й нам пророчили, хіба забула? Тому Ната… Бережи себе, - впевнено протягнув руку дід.

Віктор відставив її і обійняв старого.

- Дякую Луний, - сказав він.   

Старий розчулився, але емоції втримав, легко похлопавши хлопця по спині у відповідь.

- Ступай, - наказав він, спираючись на милицю.

Віктор помахав усім на прощання, і узявши в руки ліхтар, рушив по стежині, що вела до лісу.

Ніхто не питав, чому Віктор рушив у дорогу саме в ніч. Та й не потрібно було. Лишні запитання завжди тільки заважають.

Не могло світло ліхтаря серед темної ночі бути непоміченим. Один з патрульних міцно вдарив коня повіддям, і помчав до джерела світла. Яке було його здивування, коли той побачив вельмишановного пана Хазена, в усій своїй красі.

- Пане Хазен, - вилаштувався струнко хлопчина сидячи верхи, - Можу поцікавитися, що ви робите тут у таку пізню годину?

Вдягнутий він був досить легко: вважай одна брудна сорочка, штани, розідрані на коліні і столітні чоботи, що також не віяли цілістю. Відрізнити цього «патрульного» від безхатька, можливо було лише через наявність на тому коня і хоч якогось спорядження на спині.

- Не твоє діло.

- Так точно пане, не моє, - бездумно відповідав хлопчина, злегка посміхаючись.

З тієї посмішки, у світлі ліхтаря розвиднявся чорний зазор між його зубів. Щось всередині Віктора зойкнуло, ніби цього хлопця він вже десь бачив…

- Як патруль? – суворо запитав він, вирішивши не надавати цьому уваги.

- Без пригод. В селищі спокійно.

- Ти впевнений?

- Так точно! – віддав честь той.

- Рудого оленя бачили?

- Це того, про якого зараз усі говорять? Ні, мені не доводилося.

Віктор вирішив не затягувати діалог, так як трохи поспішав.

- Ідіоти, - процідив крізь зуби Віктор, - Щезни з моїх очей!

- Прошу вибачення, пане Хазен!

Злякавшись, хлопець повторно полоснув коня повіддям й помчав якнайдалі в ліс.

Проводивши вершника поглядом, допоки світло його ліхтаря не поглинула пітьма, Віктор зачув тихе коріння коло себе. На дорогу крадькома вискочив руденький олень, якого хлопець вже давно помітив, через те, що створіння було пронизане його аурою. Олень з самої корчми слідував за Віктором, а причаївся у траві, щоб не бути поміченим вершником. "Дякую тобі хоч на цьому, - подумки сказав хлопець" 

Тварина сама підійшла до нього ближче і наполегливо ступила копитцем йому на ногу. Віктор нараз приклав руку на оленяче чоло й перетворив його назад. Перестрахуватися в той момент він не міг, адже після тривалого часу активного й безконтрольного використання власних сил у пориві гніву, хлопець втратив будь-який контроль над ними. Ніби він опинився у самому початку, ніби він знову немовля, що вчиться ходити. Хлопець підмітив, що навіть перетворити себе у собаку йому зараз видавалося неможливим, що вже казати про перетворення окремих частин тіла й збереження їх анатомії та функціоналу. Зараз він беззахисний, але все рівно, за невідомою йому причиною, він прийшов сюди.