Зважаючи на вид, расу та соціальний стан

В найсвітліший день, в людині ховаються найтемніші задуми…

Сяюче сонце, легенький вітерець що лоскотав бороду, море відвідувачів та невпинний дух веселощів, що так і підбивали ноги на пляс.

Чому ж Луному було сьогодні не до сміху?

Що ж, нажаль вже він не потанцює, так, як застарий для цього і не нап'ється, як міг раніше. Ще до проблем глибокої старості додалися чисельні забої по всьому тілі і ниючий біль, що навіть спати йому нормально не давав. На щастя йому хочаб вдавалося ходити без милиць, але всеодно він частенько запинався, або неправильно ноги переставляв, через що рухався, мов п'яниця. Розучився ходити на старості років, який позор!

Від Наталіса вже третій день не було жодної звістки. Хлопець просто зник, не залишивши по собі жодного сліду, нікого не попередивши. Його речі залишилися на горищі, що дивно, якби він хотів піти, речі б він скоріш за все узяв б з собою. 

І байдуже на те, що таверна завила без Наталіса, як забита собака, на це корчмар не зважав. Люди юрбилася коло шинквасу, що Ганс ледве встигав розливати алкоголь, а старій дружині Луного самій доводилося виносити й готувати їжу одночасно. Без Наталіса стало важко. 

Луний вже звертався до патрульних, навіть заплатив їм зверху, щоб ті розшукали хлопця, але безрезультатно. І Хазен теж зник. Невже це якось пов'язано? Події насторожували старого, він побоювався найгіршого…

За ці три дні, було знайдено три тіла. Усі троє – чоловіки, заможні селяни. Серед жертв такі люди, як: землевласник, що мав доволі статну земельну ділянку й вирощував там пшеницю на експорт до міста, відомий правознавець, що переїхав нещодаво з Жонтару й мався видавати свій давній рукопис і останнім став чоловік, що гнав по селищу горілку, багатий був чортяка, та й любили його всі за корисне ремесло. Знайшли кого біля дороги, кого у власному будинку чи в надрах лісової гущі. Усіх їх об'єднувало те, що вони були учасниками таємних зустрічей, що влаштовував Луний. У кожного з них, знайшли «викрадені» у Теодори коштовності, тому заклик їх сімей на розслідування таємних вбивств був відхилений самим Конротом. Своє рішення він обґрунтував так: - «Я не збираюся викривати вбивцю проклятих злочинців, - казав він, - Тому що той, вчинив правосуддя. Та й не заперечую я, що це може бути кара Божа, за наругу над спочилою, так, як рани, що ми побачили на тілах, не можливо завдати жодною зброєю».

Саме дивне, що більшість селян підтримали його, і почали гнобити й ледь не з кулаками кидатися прокльонами на сім’ї загиблих, за «покревність з крадіями й безчесними гнидами». Луний знав цих людей, тому й повірити собі не міг, що вони були здатні на таке. Він і не вірив.

Старець згадував те, що йому тоді сказав Хазен: - «Мені не потрібні соратники, що не в змозі впоратися з власною жінкою», - тому дід був упевнений, що це його рук діло.  

- Чорт забирай, - процідив через зуби Луний, стиснувши кулаки, - Невже все через ту сварку?

Дружині він вирішив нічого не говорити. Стара й так пережила достатньо. На питання: - «Де тебе так набили?», - старий запевняв її, що запнувся в ночі й скотився зі схилу, повного камінням й іншими твердими об’єктами. Неохоче,  вона повірила в цю історію, але чому виходив в темінь, не питала. Пані Луна розуміла, що солдат, це до самої смерті солдат. Якщо кудись вийшов, значить цьому є причина.

Луний вперше, за довгий час впустив жорстку, чоловічу сльозину. Він продовжив згадувати. Це була розмова з Хазеном, після того інциденту на зібранні:

- Луний, і часто в тебе таке? – цікавився бандит.

- Звісно ні, - відрізав старий, -Можливо в неї... Не знаю, біси поселилися й вийшли? У жінок таке трапляється, сам знаєш. 

- Ти ж їй не розповідав про наше зібрання, так? – недовірливо спитав Хазен.

- Що за недолуга спроба допиту? Ти зазнаєшся, юначе! Перед тобою хоч і старий, але все ж таки гвардієць!

- Я хочу працювати з професіоналом, а не «старим пердуном». Чи не так вона висловилася?

- Стули пельку! Не тобі судити життя інших!

- Так не мені, але якщо ще раз щось на кшталт такого станеться, то я вас вимушено полишу. Це, звісно буде супроводжуватися певними наслідками…

- Вб’єш нас? Знущаєшся? 

- Ні, про що ти…

- Не думай, що в тебе вийде, - перебив його Луний, що вже почав закипати 

- Я про таке й слова не мовив, - холодно глянув зверху вниз, Хазен на Луного, - Повірте, в мене більш гуманні методи. 

Він вже мався йти, але все ж задав старому останнє запитання.

- Чому ти взагалі одружився, Луний?

- Що? – не второпав дід.

- Солдати зазвичай полюбляють ходити наліво, та й війна веде не до глибокої старості. Одружитися? Це справді найкраще, що прийшло тобі в голову?

- Я будував своє майбутнє, а помирати я не збирався.

- Збирався, не збирався… Ти схоже з тих людей, що ставлять свої забаганки вище за бажання інших, раз так вважаєш. 

- Можливо й так, але ж і ти зазвичай вчиняєш так само. Твоє его набагато перебільшує моє, чи будь-чиє інше. Гадаєш що ти безсмертний, га, Хазен? Я певен в цьому, раз дозволяєш собі вести зі мною настільки зневажливу розмову

- Навпаки, - зауважив бандит, - Я вірю у власну смертність, як і у смертність ближнього.

- А та дівчина з якою лигаєшся? Невже ти про неї взагалі не думаєш? Навіщо тоді й кохатися потрібно?

- Не вона перша, не вона й остання, - здихнув Хазен, - І такі питання точно не вам мені задавати. Не вам, Луний. Точно ні. 

Хазен знову розвернувся й Луний прокричав йому наостанок в спину. 

- У таких людей, як ти не буває майбутнього юначе! - застерігав його старий, - Немає сенсу у твоїх задумах проти біленманів, раз ти й не бажаєш жити у новому світі який бажаєш створити! 

- Можливо, однак відмітина то лишиться? Зрештою, на відміну від вас я проживу життя так, щоб померти й не жалітися ні про що,   - махнув рукою на прощання Хазен. 

Гучний, настирний стук у двері. Хазяїн квартири, звичайний сім’янин у халаті, який йому презентували друзі в Жонтарі, з якоюсь книгою у руках , підійшов до дверей, щоб їх відчинити. Людина він був простодушна, та й селище було спокійне, усі один одного знали. Відчиняючи двері і не питаючи, хто за ними стоїть, він не очікував, що втрапить у халепу.