Залишу своє, полишу інше

В один з днів, що здавався цілком звичним, до корчми завітав похмурий чолов'яга без правої руки у компанії величезного волохатого білого пса. Усі, без виключення, припинили розмови, тільки він переступив поріг, деякі навіть встали та вклонилися йому, чому чоловік, відверто кажучи не був радий. 

- Луний! - покликав корчмара Ганс, - До тебе гість! Вітаю, Лем. 

- І тобі привіт хлопче. Довго чекати? 

- Ні, але скоро сам побачиш... Ти ж через це прийшов? 

- Через це також, - мовив чоловік і присів на лавку. 

Через кілька секунд очікування, незграбно спираючись на милицю, старець вийшов в люди. На обличчі його не було й живого місця, хоча про що можна говорити, якщо усе воно було забинтоване, що ледь було видно очей, сповнених розчаруванням і злобою. 

Побачивши старого, безрукий скривився лише від уявлення, через яку біль дідові дається кожен рух. Чоловік винувато поглянув на старця й вирішив підійти ближче, протягнувши йому руку:

- Допомогти? – спитав він.

- Сам впораюся, - прогарчав Луний, присікаючи будь-які спроби проявити до нього співчуття,- Краще скажи, якими долями тут? Давно ти не заходив…

- Випити хочу. Можеш щось організувати?  - втомлено відповів чоловік.

По ньому теж не скажеш, що в останні дні, він хоча б раз влягався спати. Під очима його звисали такі мішки, що розмірами і кольором нагадували невеличкі сливи. 

- А чому б і ні? Ганс! Налий гостю, що є краще! – наказав Луний.

Наливайко схвально хильнув головою, і вітерцем збігав до погребу.

Тим часом чоловіки вмостилися за одну з незайманих лав. Луний вправним рухом, попросив усіх відсісти від них подалі. Люди слухняно розбіглися по крайнім столикам, без зайвих питань.

Тільки но, старий сів, як йому пронизуючим болем, занила голова. Він впустив милицю і ухопився за неї обома руками, злегка похитуючись.

- Ріп, піднеси, - наказав безрукий своєму собаці.

Білосніжний алабай, в ту ж саму мить, нирнув під стіл, і витяг у зубах дерев’яну милицю. Собака обережно сів на задні лапи перед дідом та демонстративно сунув її йому.

- Дай сюди! – розгнівався дід, видерши милицю з пащі собаки, - Бляха! Вона вся в слині! Не міг її сам дістати? Лем, чорт тебе забирай!

- Міг би й подякувати, - відрізав чоловік.

Пес заскавчав і вилігся у ніг хазяїна, винувато приклавши морду до землі.

- Якого ти дідька приперся сюди з собакою? Ти ж знаєш, я тварини у своїй корчмі не потерплю! 

- Потерпиш. Заради друга.

- Нізащо!

- Схоже, по голові тебе добряче відгамселили… Навіщо кричати так? Я ж кажу, він біди не наробить, от дивися…

Лем погладив собаку по потилиці і вказав пальцем на Луного. Собака підірвалася і скочила на Луного, поклавши лапи йому на коліна.

- Що він робить? – з відразою проговорив дід, відштовхуючи собаку руками - Зніми його…

- От бачиш, - казав Лем, - У нього навіть лапи чисті, хоча він тільки з вулиці. 

Дивлячись в одночасно чорні та блискучі очі Ріпа, корчмар зітхнув.

- Був би це не ти, випер би на вулицю, - тицяв він пальцем по носі собаки, -  Накажи, шерсті цій, у кут забитися, щоб ніхто не бачив.

Чоловік свиснув, пес побіг до стіни,  та слухняно вмостився там.

- Так набагато краще, - казав старий.

- Гей, стравоноша! Можна тебе на хвильку? – покликав хлопця безрукий.

Побачивши поряд з чоловіком, Луного, хлопець хутко підійшов до них.

- Доброго дня, чого бажаєте? –мовив він.

- Як тебе звуть?

- Наталіс він, - не дав сказати хлопцеві Луний, - А чого питаєш? – поцікавився старий

- Неважливо, - кашлянув чоловік, - Бачиш пса у кутку?

- Бачу.

- Дай йому якогось м’яса, будь ласка.

- Собаці? Ти зовсім з глузду з’їхав? – обурився Луний.

- Тебе щось не влаштовує?

- Звісно, що ні! – розкричався старий, - Я не обслуговую в своїй корчмі собак! Наталіс, йди собі!

- Стоп, - зупинив хлопця Лем, - Зачекай.

Хлопець встав замертво, не розуміючи, що робити далі.

- Чого такий здивований? – спитав його Лем, - Принеси м’яса, я заплачу в два рази дорожче.

Луний не став заперечувати.

Я пішов на кухню, де готувала дружина Луного, якій він строго заборонив називати своє ім’я. «Мені цікаво, взагалі то», - думав Віктор.

- Пані, можете мені дати сирого м’яса.

- Хто це таке замовив? – запитала жінка.

- Для собаки, мадам.

Старенька кумедно посміхнулася.

- Якщо Луний запустив сюди собаку, то нехай. Сходи за нею в морозиловку.

Тільки-но, Наталіс відкрив двері в ту «морозиловку», йому в лице хлинула холодна пара. Активно розтираючи тіло, він зайшов туди.

- Хоч хутром укутайся! – навздогін кричала йому Луна.

Усе, невеличке приміщення було покрито ледь помітним шаром криги, через пануючу навколо студінь. Такий ефект був зумовлений дією магічного кристалу. Загалом таких було всього чотири види: льодяний (блакитний) -  що творював навколо себе кригу; світловий (яскраво-жовтий) -  випромінює велику кількість світла, здебільшого використовується, як світильник; лікувальний (зелений) – використовується, як ліки та добавка до різних страв і корисний для здоров’я; та червоний (вогняний) – використовується для приготування їжі, або щоб вогнище розпалити. 

Дивно було те, як в такому приміщені міг зберігатися такий мороз, що пробирав аж до кісток, але це можна було пояснити рунами, що були витесані на тутешніх стінах. "Стримати" та "Холод", і вони постійно чергувалися. 

Хутко знайшовши той промерзлий шмат м’яса, хлопець накивав звідти п’ятами.

- Диви на нього, - поставила руки в боки пані Луна, - Аж губи сині! Я кому казала вдягатися?

- Вибач мамо, - промимрив хлопець.

Від цих слів, жінка розчулилася, підбігла до хлопця і обійняла його.

- Мені в руки холодно, - казав він їй, щоб вона його відпустила.

Скинувши на стіл задубілий шмат м’яса, хлопець щосили стискав руки між ніг, щоб зігрітися. Тим, часом, бабця набрала каструлю води з бочки неподалік і кинула м’ясо туди, після чого поставила розморожувати на піч.